Бонус 10 000 грн Ігор Циганик – спортивний журналіст, коментатор, ведучий програми «Про футбол» на 2+2. Дуже відкрита та позитивна людина. Він «боліє» за свою справу. Не боїться удосконалюватись і знає про футбол абсолютно все. Ігор не мріяв стати журналістом, професія сама знайшла його. Він вірить у розвиток української спортивної журналістики та робить для цього все можливе.
Ігор любить рідний Львів, виховує двох дітей та цінує своїх колег. Він майже не ходить на публічні заходи, рідко дає інтерв’ю, віддаючи перевагу відпочинку з друзями та рідними. Скромний, з заворожуючою посмішкою та дуже глибоким поглядом, він зустрівся зі мною у затишному кафе «Париж Дакар», недалеко від телеканалу Інтер.
- Ігор, розкажи, як і коли ти вирішив стати спортивним журналістом?
- Якщо проаналізувати всю історію, я не можу сказати, що на якомусь етапі я взяв і прийняв рішення, що буду спортивним журналістом. Просто, починаючи с 10-12 років мені дуже подобалась преса. Пам’ятаю, що мама давала гроші на їжу у школі, а я йшов і купляв газети: «Спортекспрес», «Команда». Я робив підшивку, вів статистику, міг годинами шукати улюблені статті. Це було моїм хобі і воно, в принципі, мені дуже подобалося. Але я собі не уявляв, що з цим якось можна пов’язати життя. Також мені пощастило, що генетично у мене дуже хороша пам’ять. Фотографічна. В мене ніколи не було записної книжки і майже всі телефони я запам’ятовував. В мене легко було з історією, тому що мені не складно пам’ятати дати та події. І це наклало відбиток, адже даний багаж знань допоміг мені у дорослому житті. Звісно, що з дитинства я любив футбол і навіть трошки грав. Хоча мій основний вид спорту – бадмінтон. Я – бадмінтоніст, Кандидат у Майстри спорту і навіть займав серйозні місця на Всесоюзних змаганнях. Однак бадмінтон, все ж таки, не ліг мені до душі і далі був – футбол, футбол, і ще раз футбол.
У випускному класі, коли треба було вибирати, куди вступати, я серйозно думав про історичний факультет. Коли я пішов до репетитора по українській мові и літературі, щоб підготуватися до вступних іспитів, він мені сказав: «Дивись, на історичний факультет треба здавати такі ж екзамени, як і на факультет журналістики. Правда, на журналістику треба ще пройти творчий конкурс, який полягає у написанні твору. А з творами у тебе немає проблем». Я пам’ятаю, що повернувся додому і переказав розмову з вчителем мамі. Мама, у свою чергу, підтримала репетитора і ми домовились, що будемо вступати одразу на два факультети. Коли ж прийшов час екзаменів, я написав творчий конкурс на факультет журналістики, і мене допустили до здачі екзаменів. Далі, я здав українську мову і літературу на журфак, потім цей же екзамен – на історичний. А потім здав екзамен з історії України на факультет журналістики. Здав успішно. І, побачивши себе в списках тих, хто поступив, вже просто не пішов на історію.
- Це було у Львові?
- Так, це було у Львові. Але, знаєш, навіть тоді я ще не будував собі плани стосовно кар’єри журналіста. Ні. Я просто продовжував займатись своїм хобі. Ми ходили на футбол, почали зав’язуватись знайомства. А тим паче, коли дали посвідчення журналіста, і всі навколо почали тебе сприймати зовсім по-іншому. Це сподобалось , — всміхається, — та й мені повезло, адже на два курси попереду навчався Віктор Вацко, а на три роки старше від мене - Ігор Дедишин. Ми товаришували, а згодом почали придумувати різні проекти. Але тоді я, знову ж таки, не усвідомлював, що цим можна жити і заробляти.
- Чим займаються твої батьки? Можливо їх приклад не давав тобі шансу уявити, що журналістика може бути життям?
- Мої батьки – техніки. Вони, взагалі, не розуміли, що таке журналістика. Для мами — це дуже складно. Вона будує дороги, у неї – серйозні фірми і вона думала, що її дитина побавиться та й теж почне будувати дороги. В мене кар’єра, в принципі, була розпланована. Але після другого курсу мене відібрали на практику в спортивну редакцію на УТ-1. І там, напевно, вперше в житті я подумав, що можу стати спортивним журналістом. Просто занурився у атмосферу професії і реально побачив, що це може бути сенсом життя.
- І ти почав працювати в газеті?
- Так. З того часу я почав робити конкретні кроки, щоб стати журналістом. Працював у львівській газеті «Експрес», де Дедишин був редактором спортивної сторінки. Він мене запросив і ми працювали разом. Потім був спільний проект «Спорт Панорама». А після закінчення університету, я переїхав у Київ на запрошення УТ-1.
- Тобі більше подобається працювати на телебаченні чи в друкованих виданнях?
- Ти знаєш, я взагалі ніколи не уявляв, що буду ведучим. Мені здається, ведучий у телевізійній журналістиці – це просто журналіст, який тимчасово працює у кадрі. У всякому разі, я себе так сприймаю. Журналістика – це пошук інформації. Коли ти володієш інформацією — ти працюєш. А, що ти будеш робити з цією інформацією: чи писати статтю в газету, чи писати в інтернет, чи давати її в ефір на радіо або телебачення — не має ніякого значення. Якщо ти навчишся діставати інформацію та опрацьовувати її, ти зможеш працювати де завгодно. Звичайно, на телебаченні та в друкованих виданнях — різна специфіка роботи, тому що у газеті я писав статті на 5 тисяч знаків, а на телебаченні цю ж інформацію треба подати в 40 секунд, тобто в чотирьох рядках. З іншого боку, телебачення мені все ж цікавіше. Цікавіше, адже для мене ближче образне мислення, образна думка. Пам’ятаю, коли працював на Мегаспорті, ми разом з блискучим режисером Сергієм Долбіловим почали створювати документальні фільми. Так от, він навчив мене абсолютно по-новому дивитись на телебачення. По-іншому мислити.
- Що змінилось у твоєму сприйнятті?
- Раніше я сприймав телебачення так: приїхав, зробив відеозапис новин на 30 хвилин, і поїхав. А Долбілов дав можливість подивитись іншими очима на процес. Наприклад, він навчив, що у документальному фільмі текст – не найголовніше. Найголовніше – це відеоряд, який ти встиг зняти. Він спочатку монтує відео, а ти вже потім, дивлячись це відео, складаєш текст. Текст має підсилювати відео, а не навпаки. Взагалі, це — дуже цікава робота.
- Не сумуєш за Мегаспортом?
- Дуже скучаю. Це був 2004 рік, ми були молоді, з ідеями. Була зібрана дуже хороша команда і всі «горіли» працювати. Як раз у той період я одружувався, так от я приїхав з одного проекту, ми одружилися, і я поїхав далі на роботу, — всміхається, — це дійсно було ціле життя. Ми хотіли йти на роботу, ми всі разом вболівали за наші команди, дивились трансляції. Взагалі, Мегаспорт дав мені найбільше досвіду роботи, тому що нам давали свободу в творчості. Канал запустився, нас було чотири журналісти – і робіть що хочете: хочете – новини, хочете – фільми, хочете – якісь проекти. Просто працюйте. У той період я навіть коментував теніс, хоча не люблю його. Коментував Формулу 1, яку я просто не розумію. Реально по ночах сидів – вчив ті всі шлеми, хто в чому їздить і так далі. Пам’ятаю, прийшов до продюсера Саші Борисенко і кажу: «Саша, ну я просто не можу! Я не розбираюся». А він відповідає: «Треба!». Згодом стали, звичайно, набирати коментаторів. Насправді, дуже цікавий період. І, знаєш, на Мегаспорті був настільки класний колектив, що вже 5 років немає каналу, а ми регулярно збираємось, дружимо, спілкуємось.
- Як ти гадаєш, чому майже всі, хто працював на Мегаспорті, згадують той проміжок часу з великою теплотою у душі?
- Ми були молоді. Маю на увазі, колектив. Крім того, Долбілов був молодий, Борисенко був молодий. Мі всі разом «горіли» для того, щоб щось робити. Це не була просто робота, це було справжнє життя, коли ти не розділяєш: от зараз я піду – попрацюю, а вже потім почнеться моє улюблене життя. Ні! Ми жили тим, що робили: постійно сварились, навіть билися, коли обговорювали ті або інші проекти. У нас були справжні професійні суперечки – не було ні однієї людини, якій було би все одно. Знаєш, така позиція: «Ну, зроблять – і зроблять». Такого не було. Ми всі переживали, допомагали один одному і жили однією метою. Десь всередині себе я нудьгую та ностальгую за тими часами. Але якщо відверто, я не знаю, чи робив би ту роботу зараз. Просто не певен, що на сьогодні в мені є той азарт в плані креативу.
- А як ти потрапив на 2+2?
- Закрився Мегаспорт і я по особистим причинам рік взагалі не працював. Я почував себе досить комфортно фінансово, тому навіть і не розглядав якісь пропозиції. А в якийсь момент мені стало не вистачати роботи. У той період ми з Сергієм Долбіловим як раз робили фільм, і він запропонував мені спробувати себе у програмі «Про Футбол». На той час проект вже працював півроку разом с Костею Андріюком і Лідією Таран. Чесно кажучи, я не був у захваті від цієї ідеї оскільки не хотів повертатися у кадр. Але, з іншого боку було цікаво. І я вирішив спробувати. В решті решт, чому ні? Ми прийшли до Степана Щербачьова – директора Департаменту спортивних трансляцій холдингу 1+1. Виявилось, що програму «Про футбол» хочуть перезапустити оскільки Ліда Таран йшла з проекту. Та й взагалі, планувалось дещо змінити формат.
Мене спитали яке моє бачення цього всього. Я відповів, що треба змінити день виходу програми у ефір з понеділка на неділю, оскільки в неділю ввечері люди ще не втрачають емоції після футбольних вихідних. Ми домовились спробувати – перенесли ефір. Потім, записали проби – і мене затвердили. Але, знову ж таки, я не відчув нічого такого як «ВАУ!». Ну, затвердили, то й затвердили. А потім я вирішив обговорити новий формат проекту з колективом і от, коли я зайшов до редакції, це було «дещо». Я зрозумів, що хочу тут працювати. Я відчув, що це – потенційно найсильніший колектив. Просто найсильніший. Він своєрідний, він дещо інший ніж був на Мегаспорті коли тобі – лише 25, але він – дійсно класний.
- Тебе відразу сприйняли в новому колективі?
- Так, ми досить швидко стали справжньою командою. Моя задача була донести до колективу, що віднині головне для програми – це футбол, футбол і ще раз футбол. Ми не робимо якийсь глянець на футболі – ні. Ми орієнтуємось виключно на футбол. У нашої редакції повинна бути завжди свіжа інформація. Ми маємо знати про всі переходи, дружити зі всіма спортсменами. Ми поділили сфери і кожен почав відповідати за своє направлення. І так потроху почали працювати.
- Ти використовуєш суфлер під час ефірів?
- Знаєш, перше, що я зробив коли повернувся в кадр – відмовився від суфлеру. Коли ти просто читаєш текст, думки відключаються і ти намагаєшся не загубити рядок. Розумієш? Це – дуже погано. Тому що, працюючи в такому форматі, немає живого діалогу. І ти лише використовуєш підводку, яку написав собі три години тому. А якщо з того часу ситуація помінялась? А якщо все змінилось прямо в студії? Тому я не використовую суфлер.
- Тобі складно залишатись об’єктивним під час підготовки програми?
- Дивись, у нас власником каналу є Коломойський. Власником футбольного клубу «Дніпро» також є Коломойський. От він ні разу не подзвонив і не сказав, що треба зробити так або так. Він може подзвонити на наступний день і спитати: «Поясни, чому ви показали те і те?». Йому поясниш і він каже: «Ну, да. Так правильно». І я розумію, що він переживає, адже футбол має велике значення у його житті. Але ми можемо говорити все, що вважаємо за потрібне. Тиску на передачу немає.
- А як щодо представників клубів? Напевно, бувають спроби зателефонувати тобі і попросити показати, або не показати, той чи інший момент?
- Це присікається відразу. Ти знаєш, я встиг пересваритися і перемиритися практично зі всіма клубами. І це є нормальний процес. Багато хто свариться с нами після ефірів, розказує, що більше не дасть інтерв’ю. Але вже на наступний день ми миримось і продовжуємо працювати. І це — життя. Наша програма не є авторською, ми працюємо командою. І все, що я говорю в ефірі, ми обговорюємо з редакцією. Якщо позиціонувати «Про футбол» як авторську програму, то і відповідальність я маю нести індивідуально. А так ми несемо колективну відповідальність. Буває, сперечаємось і доказуємо один одному, що саме має бути у ефірі. Інколи мої колеги переконують мене, інколи – я їх. Ми – команда і стоїмо один за одного. І саме через це досить легко бути об’єктивним.
- Що для тебе найстрашніше у професії журналіста?
- Знаєш, в журналістиці саме страшне, що її легко корумпувати. Для мене було б найстрашніше, якби я побачив, що корумпували когось із наших журналістів. Тому у нашій команді ми обговорюємо та аргументуємо кожну хвилину ефіру, щоб ніхто не подумав, що хтось дав гроші.
- Ти легко визнаєш свої помилки?
- Звичайно, буває, що ми помиляємось. І це є нормально. Ми можемо неправильно проаналізувати, або сприйняти інформацію. Але це – життя і не помиляється лише той, хто нічого не робить.
- За кого вболіваєш?
- За «Карпати». Я ж зі Львову, за кого ж мені вболівати? – всміхається.
- А в європейському футболі?
- Ти знаєш, я сприймаю все це більше як роботу…у цьому сезоні мені дуже шкода, що так «впав» Манчестер Юнайтед. Я просто ненавиджу Мойєса…наскільки я поважав його у Евертоні, настільки ж не любив в МЮ. Дуже сподівався, що Манчестер себе проявить, але не вийшло. Взагалі, я більше люблю український футбол.
- Чому? Він для тебе рідніший?
- Так. Наш футбол мені ближче. Ти знаєш футболістів, спілкуєшся з ними, п’єш каву. Ти знаєш їх емоції. Ти більше розумієш процеси, які відбуваються. Тому звичайно, що наш футбол мені рідніший.
- Складно було навчитись працювати в прямому ефірі?
- Мені працювати у прямому ефірі в кадрі було нескладно через те, що у мене був великий досвід роботи в прямому ефірі за кадром. Адже я працював коментатором і, працюючи за кадром, вчишся правильно говорити і формувати свою думку. Складно було навчитись коментувати. Адже коментування, це – тільки досвід і практика. І якщо людина деякий час не працює – вона повністю втрачає вміння, потрібно починати все з нуля. Тому це – ситуативна робота. Є що коментувати – ти працюєш. Нема – то й не працюєш. До речі, ведучий – теж ситуативна професія. А от журналіст – це на все життя.
Взагалі, коли я почав працювати в кадрі в мене не було часу на навчання. Якщо коментувати мене вчили: спочатку пускали в ефір, потім не пускали. Деякі казали, що в мене взагалі нічого не вийде. То з роботою в кадрі вийшло так: прийшов – працюй. До речі, я не можу записувати програми. Для мене записна програма – це «все». Я не можу налаштуватись, я збиваюсь. Я переписую по 150 раз. Ми годинну програму можемо писати півдня. З прямими ефірами мені легше: мотивований, сконцентрований, адреналіну багато. Для мене головне нормально сказати перші дві фрази. Якщо нормально сказав перші фрази – все вдасться.
- Ти – публічна людина і, зрозуміло, що є люди, які тебе критикують. Тобі тяжко сприймати критику?
- Колись я дуже переживав. А зараз я розумію, це – публічність і критика – її частина. Я от, наприклад, теж постійно критикую наших політиків. Правда. Я розумію, що не маю на це права, але не можу стриматись. Я критикую ДАЇ, міліцію…
- Київавтодор?
- Точно, Київавтодор, хоча моя мама будує дороги. Мене займає професійна критика від колег та людей, які розуміються на тому, що ти робиш. Особливо, коли вони праві. Хочеться відразу все виправити. І я не можу дочекатись наступного ефіру, щоб зробити роботу над помилками. А на побутовому рівні критика не займає.
- Твоя дружина пов’язана зі спортом?
- Ні, вона не має відношення до спортивної сфери. І слава Богу, чесно кажучи. Вона нормально ставиться до футболу і сприймає мене таким який я є. Я витрачаю дуже багато часу на спілкування, професійні знайомства. Можу поїхати – подивитися на гру дублюючих складів команд. Іншими словами, «Моя девушка – это моя работа» — про це знають всі. Я дуже вдячний дружині, що вона це розуміє.
- Ти любиш публічність за межами знімального майданчика?
- Ні, не дуже. Просто всередині я - не публічна людина. В мене є свій круг друзів та знайомих і мені там комфортно. Я рідко ходжу на світські заходи, рідко даю інтерв’ю. Тільки у випадках, коли це пов’язано з професійною діяльністю, або якщо сам захід мені дуже подобається.
