Гоча Жоржоліані: "Братів Капанадзе ми називали "москалями"

Гоча Жоржоліані: "Братів Капанадзе ми називали "москалями"

63
Гоча Жоржоліані: "Братів Капанадзе ми називали "москалями" - изображение 1Значна частина кавказьких гостей одягала футболку шепетівського «Темпу», де в 1990-х сформувалася справжня грузинська колонія. Гоча Жоржоліані — один із тих, хто приїхав в Україну на запрошення шепетівського бізнесмена Джумбера Нішніанідзе.

Сухумі

— Футбол у Грузії вмирає. Хіба це футбол? Те, що демонструють нині наші клуби й збірна, тяжко назвати футболом. Дійшло до того, що наші футболісти їдуть на Мальту й навіть у Вірменію. Це — ганьба… Чесно кажучи, не знаю, чи у цих країнах м’яч котиться. Раніше хоча б у бундеслізі чи серії «А» грали.

Ви не сидите, склавши руки, а намагаєтеся відродити грузинський футбол. Але пропоную для початку з’ясувати, як саме він з’явився у вашому житті. Знаю, що ви народилися в Абхазії, у Сухумі. Коли вперше зацікавилися грою мільйонів?

— Коли був ще малюком, наша сім’я змінила місце проживання й перебралася в новий район Сухумі. Так сталося, що в нашому дворі зіб­ралися всі однолітки. Щоправда, я був на рік молодший за інших хлопців. У нашому кварталі розташоване приміщення абхазького уряду. Прямо перед вікнами цієї будівлі я робив свої перші кроки. Не обійшлося без конспірації — грали так, аби не потрапити на очі охоронцям. Старші хлопці завжди ставили мене у ворота й відзначали, що я доволі непогано виконую свою роботу. Згодом я записався у футбольну школу.

— Першим вашим професійним клубом стало сухумське «Динамо». Із-поміж відомих імен виокремлю Ахріка Цвейбу, з яким ви грали в одній команді. Кого ще відзначите із числа одноклубників?

— У «Динамо» я прийшов 1982-го року. Разом зі мною грали Темурі Кецбая, Роман Хагба. Словом, колектив хороший. Мені було дуже цікаво тренуватися з такими людьми, бо кожного дня навчався чогось нового. Зауважу цікавий факт. Моїм одноклубником також був абхазець Даур Ахмедіані. Під час абхазької війни він перейшов на бік нашого ворога, брав участь у війні, де й загинув. Мені гірко від цього, бо ми разом мешкали в найкращому місті на світі — Сухумі. Але, очевидно, Росія захотіла зробити із цього хорошого міста погане…

— Війна вашу сім’ю оминула?

— Ми в активних діях участі не брали. Це дуже жорстоко, бо довелося стріляти у своїх братів-абхазців, із якими ще вчора разом проводили застілля. У той час я перебував у Шепетівці, тому своїми очима війни не бачив.

— Ви грали в ростовському СКА, де вашим тренером був Герман Зонін, який 1972-го року виграв із луганською «Зорею» чемпіонат колишнього Союзу. Як охарактеризуєте його?

— Це дуже жорсткий і дисцип­лінований тренер. Деякі гравці навіть його боялися. Але такий стиль управління командою був виправданий.

— Ви повернулися у Сухумі, де почали працювати під керівництвом нового тренера Анатолія Норакідзе. Юрій Габіскірія казав, що це — сильний фахівець.

— Так, це правда. Я зараз роб­лю перші кроки в ролі тренера, тож часто згадую своїх наставників: Полосіна, Долматова, Норакідзе, Ткаченка, Бернікова. Зараз запроваджую в життя їхні думки, але через призму власного сприйняття футболу.

Кажуть, що в грузинів гаряча кров. Чи часто під час матчів емоції били через край?

— Перші чемпіонати після здобуття незалежності часто закінчувалися штовханиною. У нас таких проблем вистачало. Бійки на полі, суддівські безчинства — тоді такі речі були звичними. Особливо гаряче було в Кутаїсі. Із роками, щоправда, пристрасті вщухли.

Шепетівка

— Доводилося чути про те, що «Темп» комплектувався грузинськими футболістами, яких у вашій країні набирали за оголошенням…

— Це, напевно, перебільшення… Я дізнався про можливість поїхати в Україну завдяки начальнику команди «Цхумі» Геладзе. Тоді розпочалася війна, ми вимушені були грати в Тбілісі. Я приїхав у Шепетівку, подивився, як функціонує команда, й мені все сподобалося. Деревинський, Ролевич, Марцун, Колоколов, Ралюченко, Романов, Тимощук… Із приємністю згадую всіх партнерів.

За місце у воротах вам довелося змагатися з Олегом Колесовим…

— Так, добре пам’ятаю Олега, який роком раніше став чемпіоном України у складі сімферопольської «Таврії». Боротьби в нас не вийшло — вже в третьому чи четвертому матчі Колесов зламав ногу, тож я автоматично став першим номером. Особливо прискіпливо я статистику не вів, але пригадую, що встановив непогану «суху» серію.

Після того, як у дебютній грі проти «Шахтаря» ви пропустили гол на 4-й хвилині від Валерія Кривенцова, наступні 400 хвилин свої ворота ви залишали недоторканими…

— Серія перервалася у Вінниці, де я не впорався з дуже класним штрафним Сергія Зайця.

— Початок 1990-х, маленьке містечко Шепетівка. Як вам жилося в місті, яке представляв «Темп»?

— Не така вже й маленька ця Шепетівка. Вона не поступається за кількістю населення моєму рідному Сухумі. Здається, в обох населених пунктах мешкає по 40 тисяч мешканців. У центрі Шепетівки була встановлена братська могила. Я часто туди приходив. Читав прізвища полеглих воїнів. Серед них було півдесятка грузинів, які загинули під час визволення міста. А взагалі Шепетівка — прекрасне місто. Там я навчився спілкуватися українською.

— Хоч із того часу минуло вже 20 років, але чимало слів, напевне, пам’ятаєте?

— Так, наприклад, «розуміти», «балакати»… Слова забуваються, бо не практикуюся. Я й китайську мову знав. Хоча, ні, не китайську, а шанхайську. Це — різні мови.

— Солов’їну вчили завдяки спілкуванню в побуті?

— Окрім буденного спілкування, я постійно дивився телебачення. Мені дуже допоміг Перший національний канал. А ще моєю сусідкою була дуже привітна жінка. На жаль, так сталося, що її син загинув у Афганістані. Вона була набожною, й постійно молилася. Окрім того, в мене склалися дуже добрі взаємини з іще одним сусідом, працівником міліції. Ми часто зустрічалися на подвір’ї поруч із будинком. Ходили на дні народження одне до одного. Шепетівка — дуже гостинне місто.

— Кажуть, що грузини — дуже привітні люди. У наших народів багато спільного?

— Справді, як мінімум, одну спільну рису можу назвати. Це любов приймати гостей. Суджу з власного досвіду. Наприклад, зараз в Грузії живуть біженці з Іраку та Африки, з якими я спілкуюся. Ми дуже гостинно до них ставимося. Так само люб’язно до мене ставилися й українці.

— Адаптуватися у складі «Темпу» вам допомагали ваші співвітчизники — брати Капанадзе, Габіскірія, Чихрадзе.

— Так, дуже добре, коли ти в команді граєш з тими людьми, яких знаєш. Із часом я потоваришував із іншими хлопцями. Футбол — це гра без кордонів. Вона не ділить людей на групи за громадянством. До речі, Капанадзе ми називали «москалями» — вони в російському Нижньому Новгороді мешкали не один рік.

— Кажуть, що тодішній колектив у Шепетівці був дуже дружнім, попри те, що в команді були грузини, а ще — харків’яни та інші футболісти…

— У нас був єдиний колектив. Наприклад, Сергій Скаченко, уродженець казахстанського міста Павлодар, постійно товаришував із нами. Сергій з нашої кімнати не виходив! Руслана Колоколова я взагалі знав із дитячих років. Ми грали разом за «динамівську» збірну: я представляв Сухумі, а він — Київ. Із приємністю згадую Олега Деревинського та Ігоря Тимощука. Передавайте їм усім великий привіт!

— Вашим партнером у «Темпі» був Арсен Аваков, який розпочинав кар’єру в Україні на позиції захисника. Пройде рік, і він стане найкращим бомбардиром нашого чемпіонату…

— Одного разу Леонід Ткаченко, спостерігаючи за його грою зі сторони, сказав: «Він м’яча не може відібрати, нічого йому не вдається…» Вирішив наш наставник відрядити його в напад. Картина суттєво змінилася — Арсен із перших хвилин почувався, як риба у воді. У нього був прихований бомбардирський талант. Аваков поїхав спочатку до Запоріжжя, де виступав за «Торпедо», а потім став гравцем московського «Торпедо». Ми з ним тісно спілкувалися, але потім зв’язок раптово перервався. Шукаю його у соцмережах, але ніяк знайти не можу.

— Ваш дебют відбувся в тріумфальному матчі, коли «Темп» здолав донецький «Шахтар» із рахунком 3:1. Порівнювати тодішню команду «гірників» і теперішню, очевидно, немає сенсу…

— «Шахтар» — це завжди «Шахтар». Проведу аналогію з тбіліським «Динамо». Це великі команди. Бувають спади, але це — природно. Щодо мого дебюту, то ми дуже швидко пропустили. Але «Темп» не просто відігрався, а й вийшов наперед. Таріел Капанадзе класно пробив зі штрафного, м’яч улучив у стінку й дезорієнтував Дмитра Шуткова. Для мене ця гра настільки важлива, що я навіть зберіг собі відеозапис.

— Успіхи «Темпу» — це заслуга, найперше, власника клубу Джумбера Нішніанідзе?

— Джумбер був прекрасною людиною. Нішніанідзе можна сміливо назвати людиною слова. Можливо, тепер за це передбачена кримінальна відповідальність, але тоді Джумбер виплачував нам заробітну платню без будь-яких контрактів. Утім, його слово важило більше, ніж підпис на папері. Ви не знай­дете жодного гравця, якого би він образив. Якщо Джумбер казав, що виплатить певну суму, то ніколи не обманював. Не подумайте, що він тільки до своїх співвітчизників поблажливо ставився…

— Чому ви так швидко залишили Україну?

— Я травмувався — зламав ладьєподібну кістку, яку інколи називають човноподібною. Вона — поруч із великим пальцем на руці. Спочатку я поїхав до Києва. Кажу лікарям: «Рятуйте, бо, крім футболу, нічого більше робити не вмію». До речі, травми я зазнав на тренуванні після зіткнення з Аваковим. Операцію мені зробили у Санкт-Петербурзі, тож півроку я взагалі не тренувався. Мій хороший друг Іраклі Гегечкорі, який також родом із Сухумі, запропонував мені спробувати сили в першоліговому російському клубі «Зміна-Сатурн». До речі, Іраклі нині працює в менеджменті «Зеніта».

Шанхай

— Проте в Росії ви надовго не затрималися…

— Там я провів лише два місяці. Мені запропонували цікавий варіант — спробувати свої сили у Шанхаї. 1995-го року я став чемпіоном Китаю, й грав у матчі «Всіх зірок» місцевої ліги.

У «Шанхай Шеньхуа» разом із вами виступали кілька росіян…

— Так, Олександр Захаріков і Володимир Нахратов. Окрім нас, були й інші легіонери — Крістіан Перез, екс-футболіст «Монпельє», ПСЖ, «Монако» та збірної Франції, його співвітчизники Клемент Гарсіа та Жозе Бре, котрі також грали в кількох французьких командах.

— Чи не боялися їхати у таку далечінь?

— Поїздка із Сухумі на Західну Україну також не була для мене прогулянкою. Але я не бачив у цьому проблем. Захаріков і Нахратов порадили мені відважитися й приїхати до них. Казали, що воротар «Шанхай Шеньхуа» не відзначається стабільністю, тож і я зможу поборотися за місце в основі. Я вирішив спробувати, й не пошкодував.

— У інтерв’ю згаданий вами Олександр Захаріков зізнавався, що в Китаї була казармена дисципліна. Чи було дуже тяжко тренуватися й жити в таких умовах?

— О так! Уявіть собі картину — вся команда строєм ходила на сніданок, обід і вечерю. Туди й назад… Нас постійно зачиняли на базі. Наш головний тренер Сю Геньбао поблажливо поводився з легіонерами. Китайці — дуже добрий народ, але ставляться до своїх обов’язків зверхньо й безвідповідально. Наставник просто не довіряв китайцям-підопічним. Якщо би місцевим футболістам дали розгулятися, то про футбол всі забули би миттєво. Вони могли напередодні матчу всю ніч провести на дискотеці. Для них поняття відповідальності перед уболівальниками чи заробіток грошей стояв зовсім не на першому місці.

Сю Геньбао — один із провідних китайських тренерів. Чи подобалося з ним працювати?

— Я називав його «китайським татом». Приставка Сю — це прізвище, а Геньбао — ім’я. Він добре до нас ставився, ми часто спілкувалися й жартували.

— Захаріков запустив дов­ге волосся, і скаржився, що його змушували вкоротити шевелюру…

— Але він не особливо переймався. Одного разу ми проводили розбір гри, й завдяки відео­запису стали свідками цікавого епізоду. Камери стояли безпосередньо за воротами, тому все, що відбувалося на полі, можна було з легкістю почути. Раптом Сю Геньбао підскакує з тренерської лави й гукає: «Саса! Саса!». У китайців звук «ш» відсутній. Тренер почав китайською щось дуже імпульсивно пояснювати. Якби він говорив російською, то не факт, що гравець почув би його… Стадіон тоді був порівняно невеликий — на 27 тисяч глядачів, це тепер там збудували арену на 80 тисяч уболівальників, проте все одно нічого не чутно. Захаріков тренеру не відповів, лише здійняв руку догори, мовляв, «усе під контролем». Сю Геньбао побачив такий жест, заспокоївся, випив води й присів на лавку.

Проблеми Захарікова із зачіскою вам не відомі. Нині у вас на голові волосся відсутнє пов­ністю. У середині 1990-х була така ж картина?

— Ні, це я зараз полисів. Тоді мав рідке волосся, запустив борідку. Голився у вівторок, а до недільного матчу все відростало. Сю Геньбао постійно жартував і наказував мені поголитися.

— Судячи з усього, проблем із вивченням іноземних мов у вас не було. Наскільки суттєво шанхайська мова відрізняється від китайської?

— Це зовсім різні мови. За півтора року мої знання шанхайської були невеликими — винятково футбольні терміни: «голова», «позаду», «бий». Проте в мене існувала інша проблема — я не міг розрізнити своїх партнерів. Тренувальна форма з номерами мені допомагала. Зате в побуті я не знав, із ким розмовляю. Лише після трьох-чотирьох місяців я почав впізнавати людей в обличчя.

Мій друг навчається в Пекіні. Розказував про місцеву кулінарію — китайці полюбляють готувати скорпіонів і різноманітних комах. Ви також ласували оригінальними стравами?

— Скорпіонів не куштував, зате змій і черепах їв. На щастя, собаками не харчувався. Щодо екзотики, то у Сухумі, де я народився, у Чорному морі ми інколи могли спіймати рибу-голку. На вигляд вона була дуже схожою на змію. Ми теж нею ласували.

— Ви згадували про собак. Справжні гурмани таких дивних для нас страв живуть у Кореї. Щоправда, ви грали лише за китайські команди…

— На сході Китаю є маленька провінція Цзилінь. Вона ме­жує з Північною Кореєю. Там живуть справжні любителі собачатини. Наша команда прилетіла туди на матч. Їдемо дорогою з аеропорту, дивлюся — магазини, а на вітринах висять поросята. Як виявилося потім, це були собаки. Жахливе видовище… Зайшли в ресторан. Офіціантка принесла одну страву, яку ніхто не куштував. Я без жодних сумнівів вирішив спробувати її на смак. На щастя, мене зупинив партнер словами: «This is a dog».

— 1997-го року в Китай приїхав «Мілан», із яким ви зіграли товариський матч. Усі 90 хвилин у воротах провели саме ви. Зіркових італійських гравців було багато?

— Був Роберто Баджо, який пробив 5 штрафних ударів і всі — вище воріт. Був також Стефано Ераніо, Себастьяно Россі, Жан-П’єр Папен. Більшість гравців роз’їхалися по збірних, тому італійці прибули далеко не основою.

Бажання залишатися в Китаї не було?

— У нашій команді грали два австралійці. Один чистокровний, Ендрю Харпер, а інший за національністю — хорват, Іван Келіч. У паспорті в графі «місце народження» в нього було вказано «Океан». Його батьки втікали від комунізму з Югославії, й дитина в них народилася на кораблі в океа­ні. Так ось вони мене запрошували до себе в Австралію. Дуже шкодую, що не поїхав туди. Можливо, гуляв би десь зараз із кенгуру.

— За роки вашої кар’єри ви парирували не одну тисячу ударів. Чиї постріли були найпотужнішими?

— Георгія Чихрадзе. Він сам не знав, куди б’є. М’яч деформувався й змінював траєкторію. Такі удари дуже тяжко передбачити.

— Нині ви працюєте з першоліговою студентською командою. Чи можете похвалитися успіхами?

— Ми є єдиною командою, що не отримує заробітну платню. Недавно нас залишили 8 гравців. Спробую замінити їх легіонерами — камерунцем із іспанським паспортом і уродженцем Гамбії. На даний момент займаємо третє місце з кінця. Докладемо всіх зусиль для того, щоби вилізти із цієї ями. Тим більше, сподіваємося на державну допомогу для футбольних команд.

— Для того, щоби слідкувати за українським футболом, час знаходите?

— Безперечно, часто переглядаю результати матчів у вашому чемпіонаті. Окрім того, вболіваю за збірну України. Це єдина країна, яку підтримую з-поміж усіх пострадянських держав.

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форумеОбновить