Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові"

Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові"

57
Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові"

У знаковий рік 50-ліття «Карпат» стає доброю традицією дізнаватися, як йдуть справи в творців легендарної історії «зелено-білих». Одним з тих, хто писав славні сторінки львівської команди на початку 70-их років, у часи найбільших успіхів команди, є Олександр Андрющенко. Уродженець Луганщини нині живе у Ростові і працює в однойменній команді. Олександр Миколайович не часто дає інтерв’ю, а у далекому Львові про нього пам’ятають лише вболівальники зі стажем. Коли екс-захисник «Карпат» почув, що йому телефонують з міста Лева, він тут же промовив: «Мій улюблений і рідний Львів...». В його голосі відчувалися нотки радості і ностальгії.

«МРІЮ ПРИЇХАТИ НА МОГИЛУ БРОВАРСЬКОГО»

– Олександре Миколайовичу, як поживаєте?

– Мушу відразу сказати – надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові. Дуже здивований, навіть вражений. Щось схоже я вже відчував – у 2004 році тижневик «Карпати» привітав мене з 50-річчям. Мені тут же передзвонив Олег Родін і розказав про це, а пізніше надіслав газету. Про Львів я завжди згадую з піднесенням і захватом, розказую про це своїм друзям. Щодо мого сьогодення, то я працюю в ФК «Ростов» менеджером з селекції. У нас зараз пора заявок, тому дуже насичений період у плані роботи.

– В Україні востаннє давно були?

– Відносно давно. Рік тому приїжджав. Навідувався до мами на Луганщині. Мрію потрапити у Львів. З великим сумом дізнався про смерть Лева Броварського. Дуже хочу приїхати до нього на могилу. Поки не виходить вирватися в Україну, але сподіваюся, що цей час настане.

– Слідкуєте за футбольними справами в Україні?

– Ви знаєте, не слідкую. Намагаюся займатися своєю роботою добросовісно, але самі розумієте, що часу на інші речі не так уже й багато.


«АРХІТЕКТУРА В ОДЕСІ ЧИ ФУТБОЛ У ЛЬВОВІ»

– Розкажіть, будь ласка, про початок своєї футбольної кар’єри? Яким був ваш шлях у професійний футбол?

– Я навчався в 10 класі, в той же час відкрився спортінтернат у Луганську. В сере-дині навчального року мене висмикнули – запросили в дубль луганської «Зорі». Це був зірковий період. У тому сезоні команда стала чемпіоном СРСР. Нерідко в «молодіжці» з’являлися хлопці з першої команди. Пригадую, як Юрій Васенін з нами грав. Проте надовго в Луганську я не затримався і поїхав у сєвєродонецький «Хімік».

– Ви отримували виклики в різноманітні збірні України?

– Так, мене запрошували до лав збірної України. Не пригадую, що це був за турнір, але точно знаю, що грали ми у Мукачевому. Якщо не помиляюся, це були якісь всесоюзні змагання. Там мене й запримітили представники «Карпат».

– Як саме відбулося ваше знайомство з керівниками львівського клубу?

– Восени 1972 року Валентин Бубукін, тодішній головний тренер «Карпат», зацікавився мною і відправив переглядати матчі за моєї участі начальника команди. Після матчів за збірну я повернувся в Сєвєродонецьк, де отримав остаточне запрошення у Львів. Переді мною постала дилема – їхати чи ні. Уся справа в тому, що батьки націлювали мене на інститут в Одесі, планували і мріяли, що стану архітектором. До речі, я досить непогано малював. Напевно, далися взнаки гени – мій батько був художником. Крім того, я додатково займався математикою. В підсумку, вся сім’я зібралася за круглим столом. Батьки сказали мені: «Вирішуй сам, але слухай свою інтуїцію і не забудь про те, що підказує серце». Я обрав «Карпати».

– Не секрет, що гравці зі сходу України вирушають на захід з хвилюванням і тривогою. Так було колись, так є і зараз. У 1972 році ви не боялися, що Львів зустріне вас не зовсім гостинно?

– Я був молодим хлопцем і тому не розумів усіх цих політичних моментів (сміється). Для мене значення мали інші речі. По-перше, це запрошення «Карпат», а по-друге, відношення оточуючих. Я ніколи не шкодував про свій вибір. Тодішній лікар команди, ім’я якого з роками забулося (очевидно, йдеться про Анатолія Картиша), казав мені: «Я не передбачав, що тебе хлопці зустрінуть так добре». Справді, партнери по команді прийняли мене вкрай позитивно.

«СЛЬОЗИ РАДОСТІ»

Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові" - изображение 1– Ваш дебютний матч у футболці «Карпат» відбувся 2 червня 1973 року. У тій грі «Карпати» приймали «Спартак» і перемогли столичних гостей з рахунком 3:2.

– На жаль, цього матчу не пам’ятаю. Роки взяли своє і відтворити в пам’яті такі деталі не можу.

– Можливо, пам’ятаєте свій єдиний гол у складі львівської команди? Його ви забили у ворота тбіліського «Динамо», щоправда, у тій грі «Карпати» поступилися 1:3...

– Знаєте, з цим теж не склалося. Про те, що я гол забив, знаю, але деталей не відтворю. Зате добре пам’ятаю інший матч проти грузинів. У 1974 році ми поїхали в Тбілісі. Гра завершилася з рахунком 0:0. Ернест Ервінович Юст доручив мені позицію центрального півзахисника і мені довелося грати проти Кахі Асатіані. Тоді вдалося виключити його з гри. Згодом його замінили, а мені вдалося нейтралізувати вже нового опонента. Після матчу, коли я йшов з поля, то на очі мені наверталися сльози. Від того, що все склалося так добре.

– Яким був колектив тодішніх «Карпат»?

– Можу сказати, що в команді я не відчув якоїсь дискримінації на фоні націоналізму чи будь-якого іншого поганого ставлення. Хлопці мене просто-таки виховували. Колектив був дуже дружним. На тренуваннях я нікому спуску не давав. Інколи той же Едик Козинкевич і Гена Лихачов кричали на мене через мої жорсткі підкати, але одночасно з цим у нас все будувалося на повазі. Добрими словами згадую Івана Герега, Ростика Поточняка, які скеровували мене в потрібне русло. Опіку наді мною тримав Левко Броварський, в якого я міг заночувати.

– У наші дні футболісти часто виїжджають з сім’ями на природу, готують шашлики. У вас схожих зібрань команди не було?

– Ні, таких виїздів не пригадую. Думаю, це стало тенденцією тільки зараз. Можу сказати, що командні зустрічі були. Ми зустрічалися в ресторанах, барах і навіть випивали, звичайно. Але всі хлопці розуміли, чим вони займаються, і ніколи не дозволяли собі зайвого. Такі зустрічі зближували нас.

«ЕРНЕСТ ЮСТ – ДУШЕВНА, М’ЯКА, ДОБРОДУШНА І ПРЕКРАСНА ЛЮДИНА»

– Вам довелося працювати під керівництвом Валентина Бубукіна, доволі неоднозначного тренера. Яким він вам запам’ятався?

– Мені важко судити, бо на той час я був молодим і світогляд у мене був не зовсім сформований. Тим не менше, він дав мені дуже багато в футбольному плані: технічні і тактичні моменти Бубукін добре розтлумачив і заклав фундамент ще молодого гравця. Наприклад, мистецтво пасу саме він для мене відкрив – як віддати верхову передачу, прихований пас. Це все його заслуга.

– Що скажете про легендарного Ернеста Юста?

– Це дуже душевна, м’яка, добродушна людина. Крім того, він був талановитим тренером. Ми вже згадували матч у Тбілісі. Розкажу, що було після нього. Нічийний результат в Грузії розцінювався позитивно і наша команда зібралася на своєрідне святкування. Я випив собі, трохи перебрав. Наступного дня в готелі перед вильотом до Львова Юст мені сказав: «У тебе що, є зайві гроші? Перестань і більше такого не роби». Усе це було сказано в делікатній формі. Але це був дорослий чоловічий вчинок. Юст – прекрасна людина і Тренер з великої букви.

«ПЕРЕХОВУВАВСЯ НА КВАРТИРІ У ДВУРЕЧЕНСЬКОГО»

Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові" - изображение 2– Що запам’яталося із позафутбольного львівського періоду життя?

– Виклик в армію. Коли я поїхав до Львова, мої батьки попросили керівництво «Карпат», щоб воно допомогло мені з освітою. Так я навчався у виші, здавав екзамени. Але головне заняття – футбол – відкидало все інше на другий план (сміється). Я все ж догрався –
мене відрахували з інституту. У той час Валентин Бубукін поїхав зі Львова і став одним з тренерів московського ЦСКА. Він дав вказівку забрати мене з «Карпат». Точніше, призвати в армію. На моє ім’я прийшло розпорядження. Керівництво «Карпат» доклало зусиль, мене поновили в інституті. Але ЦСКА поставив ультиматум – якщо мене не віддають, то інших гравців команди призовного віку заберуть у Москву. На той час кілька хлопців служили в Прикарпатському військовому окрузі.

– Переховувати вас не довелося?

– Було і таке. Адміністратор команди Володимир Іванович Ільченко порадив мені зникнути на якийсь час. Вирішили, що я буду жити у нашого запасного воротаря В’ячеслава Двуреченського. Його квартира знаходилася неподалік стадіону. На вулицю я виходив тільки після заходу сонця. Але одного дня мені повідомили, що настав час здаватися. Ми разом з начальником команди поїхали у Червоноармійський військкомат. Прийшли до капітана Василя Івановича, прізвище якого я не пригадую. Він мені каже: «Ти де був? Ми тебе вже два тижні по всьому місту шукаємо». В супроводі цього капітана-начальника військкомату мене того ж дня відправили літаком в Москву. На мене чекали в ЦСКА.

– Все відбулося без вашої волі?

– Так, але на той момент це значення не мало. Ми прилетіли у столицю пізно вночі, а на ранок Валентин Борисович Бубукін приїхав машиною і доставив мене додому до Анатолія Володимировича Тарасова, тодішнього головного тренера. Двері нам відкрила донька Тетяна (найуспішніший тренер з фігурного катання на теренах колишнього СРСР. – Авт.). Анатолій Володимирович зустрів мене словами: «Давай, будемо трудитися». Я відповів, що я не маю бажання, крім того, я був травмованим. Мої аргументи не допомогли.

– Футболку «Карпат» ви більше так і не одягали?

– Цілий сезон я відіграв за ЦСКА. Хочу відкрити один секрет – весь цей час «Карпати» перераховували мені заробітну плату. Вони сподівалися, що я повернуся. В ЦСКА змінився тренер, але мені запропонували офіцерське звання, квартиру. Я відмовився. Контракт я не захотів підписувати. Попереду був ще один рік служби – мене відправили у СКА Ростов.

– Представники «Карпат» не намагалися вас повернути в команду?

– У 1976 році в Ростов-на-Дону до мене приїхав начальник команди львів’ян. Він переконував повернутися до Львова, але тоді я прийняв рішення залишитися у СКА. Так життя склалося.

– Повертаючись до виступів у ЦСКА. Вже будучи армійцем, ви приїжджали до Львова на матчі чемпіонату. Були якісь особливі відчуття?

– У мене не було настроїв щось комусь довести чи брати реванш. Головне – це побачити хлопців, поспілкуватися. У тій грі був один момент, який я добре пригадую. Моя команда тоді йшла якраз на межі вильоту і була дуже потрібна перемога. Я приклався метрів з 30-и, але мій постріл відбив Олександр Ракитський – блискуче склався і витягнув м’яча з «дев’ятки».

– Чи залишилися у вас спогади про львівських уболівальників?

– Ця атмосфера не забувається. Заповнений вщерть стадіон «Дружба» з моєї пам’яті точно ніколи не зітреться. Особливе ставлення до своєї команди – це фантастика. Пізніше, коли я вже не грав у Львові, мені вдалося приїхати на стадіон і я просто ходив по ньому і з приємним хвилюванням згадував ті часи, коли виходив на його зелений газон.

– Коли ви виступали у СКА з Ростова, то вам довелося грати в одній команді з Олександром Заваровим і Ігорем Гамулою. Багато легенд ходить про цей дует. Як поводилися ці хлопці в колективі?

– Нещодавно мені вдалося подивитися матч Кубка кубків проти німецького «Айнтрахта». Відеозапис знайшли аж в Австрії. У тій грі Заваров зіграв чудово. Він був неординарним, володів прекрасною технікою, а головне, добре мислив на полі. Щодо людських якостей Олександра та Ігоря, то можу сказати, що в мене не було з ними проблем і ми добре ладили.

– У 1981 році ростовський СКА підкорив Кубкову вершину. Ваша команда перемогла московський «Спартак». Знаю, що ви взяли участь у гольовій атаці, яка вирішила долю трофею...

– (Сміється.) На лівому фланзі я підібрав м’яч і запустив його направо. Далі Заваров переадресував круглого на Андрєєва, який і завершив старання команди. Приблизно так все відбувалося.

«У ЗБІРНІЙ ЖИВ З БУРЯКОМ, А ТОВАРИШУВАВ ІЗ КІПІАНІ»

Олександр Андрющенко: "Надзвичайно приємно, що про мене пам’ятають у Львові" - изображение 3– Вас залучали до олімпійської збірної СРСР. У її складі ви зіграли один матч проти Тринідаду і Тобаго. Що пам’ятаєте про ту гру?

– Ми їздили у цю країну. Крім того, зустрічалися ще й з Венесуелою. Але в олімпійській збірній у мене не склалося. Я відмовився виступати за неї. Мені так порекомендував тодішній головний тренер СКА Герман Зонін. Перше коло ми закінчили на третьому місці. Герман Семенович переживав за результат. На один з матчів приїхав другий тренер олімпійської збірної Геннадій Логофет і запросив мене в команду. Проте я йому відмовив через те, що у мене були проблеми зі спиною. Тоді я поїхав лікуватися в Ленінград.

– Крім олімпійської збірної, вас викликали і в основну збірну. У складі збірної СРСР ви зіграли один матч – вийшли на заміну у товариському матчі з Грецією...

– На полі я з’явився на 80-ій хвилині. А ще був у резерві на матч з Уельсом. Костянтин Іванович Бесков сказав мені, щоб я розминався і готувався до виходу на поле. Проте заміна так і не відбулася. Цікаво, що збірною тоді керував тріумвірат тренерів – Бесков, Лобановський і Ахалкаці.

– Крім зіркових тренерів, вам пощастило пограти в одній команді з гравцями суперкласу: Блохіним, Балтачею, Дем’яненком, Дасаєвим, Буряком, Чановим...

– Спогади про них у мене прекрасні. На базі в Новогорську я жив в одному номері з Льонею Буряком. Товаришував також із Давидом Кіпіані. Добре ладив з Балтачею, Безсоновим. Хоч хлопці і були зіркові, але в спілкуванні абсолютно приземлені.

– Ми вже згадували про матчі СКА у єврокубках. Вам спочатку випала турецька команда «Анкарагюджю», а потім «Айнтрахт» з Франкфурта. У матчі з німцями ви побачили перед собою червоне світло. Чому суддя так жорстко вас покарав?

– У матчі-відповіді, коли не зарахували наш чистий гол, мене накрили емоції. Суддя на бровці зафіксував положення у Воробйова, а за мить Андрєєв забив гол. В одному з епізодів я грубо зіграв проти суперника за кілька хвилин до кінця матчу. Суддя мене вилучив.

– У складі «Айнтрахта» тоді на поле виходили легендарний Бум Кун Ча і нинішній тренер збірної Німеччини Йоахім Льов...

– Вони мені не запам’яталися. У всякому разі, клопотів вони мені не додали. І взагалі суперник наш був цілком прохідний.

– Поговоримо про справи клубні. Свого часу вам довелося працювати в команді з Олегом Протасовим, а зараз ви працюєте з Міодрагом Божовічем. Що можете сказати про цих тренерів?

– У мене робота така, що я не особливо близько контактую з тренерами. В мене тісніший зв’язок з генеральним і спортивним директорами. Щодо Протасова, то скажу, що він поставив гру команди. Його методи роботи мені подобалися.

– Розкажіть, будь ласка, як справи у Резвана Кочіша, екс-гравця львівських «Карпат»...

– До речі, не знав, що він у Львові грав. Він хороший хлопець, який любить працювати на полі. Поганого про нього нічого не можу сказати.

– Олександре Миколайовичу, дякую за цікаву розмову.

– І я вам дякую за те, що пам’ятаєте. Дуже приємно, що саме у Львові про мене не забувають. Бо ця команда, місто, вболівальники для мене дуже багато значать. Можу сказати, що люблю їх. Навіть тренувальну базу в Брюховичах пригадую. Була сімейна пара там. Імен їхніх не пригадую. Дуже смачно вони нас годували. Їдальня була окремо від наших будиночків. Але ці люди нас часто запрошували. Ми могли в будь-який час зайти туди і перекусити. Особливо мені смакувала дрогобицька ковбаса (сміється).

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам
Оставили комментарии на форуме: 2
  • Помню в тех Карпатах Вас Александр. Удачи и счастья Вам в жизни!

    0+ 0- 0
    +-
    Чiжик
  • не та тепер Дрогобицька ковбаса-=-

    0+ 0- 0
    +-
    ДЗЕНЯ
  • Оставить комментарий на форумеОбновить