Бонус 10 000 грн У його житті було дві серйозні команди. Одна, харківський «Металіст», дала йому дорогу у футбол. В іншій, львівських «Карпатах», він провів свої найкращі роки. Харків’янин із зелено-білим серцем, розповідає про свою футбольну кар’єру.
«У ПРОФЕСІЙНОМУ ФУТБОЛІ ДЕБЮТУВАВ У 15 РОКІВ»
– Львівським уболівальникам цікаво знати, як справи в Євгена Назарова. Знаю, що ви робите перші кроки на тренерській ниві. Які успіхи у вашого «Енергетика» з Солоницівки?
– Наша команда виступає в першості Харківської області з футболу. Команда постійно перебуває у верхній частині турнірної таблиці. Останні п’ять років особливо врожайні – «Енергетик» двічі ставав другим, стільки ж разів займав третє місце. Чотири рази виходив у фінал Кубка Харківської області, але перемогти жодного разу не зміг.
– Під вашим керівництвом виступає ваш син, Євген Назаров-молодший...
– В «Енергетику» син грав тільки один сезон. Він закінчив академію «Металіста», але так сталось, що в професійний футбол не потрапив. Свого часу йому довелося потренуватися з дублем «Металіста», також в його активі є ігри за іншу обласну команду «ЕТМ», де зібрані випускники Харківського спортінтернату.
– Шляхи батька і сина Назарових схожі. Ви також розпочинали з дублю «Металіста». Щоправда, тоді ви дебютували у чемпіонаті Радянського Союзу...
– Справді, в дублі «Металіста» я дебютував у 15 років. На той момент був учнем 9-ого класу. Пам’ятаю першу гру проти київського «Динамо». Тоді Євген Пилипович Лемешко сказав мені: «Женя, народ хоче подивитися на тебе». Мене тоді якраз зі школи викликали. Я шалено хвилювався, не до кінця усвідомлював, де перебуваю. До речі, в складі «Динамо» у тій грі вийшли Андрій Баль, Павло Яковенко, Юрій Мороз, Сергій Ковалець.
– Пізніше ви отримали виклик в юнацьку збірну Союзу...
– Туди я приїжджав періодично. Назвати себе гравцем основного складу не можу. Пізніше ця команда виграла Чемпіонат Європи серед гравців віком до 18 років, обігравши у фіналі Португалію, в якій грали Луіш Фігу, Жоау Пінту, Са Пінту. У складі нашої збірної теж було багато класних гравців. Серед українців можу відзначити Сергія Кандаурова, Сергія Шербакова, Володимира Шарана, Євгена Похлєбаєва. Щодо росіян, то виокремлюються імена Євгена Бушманова зі «Спартака», а також ще одного спартаківця, харків’янина Олександра Помазуна, який потім прийняв російське громадянство.
«НА ЯКУ ПОЗИЦІЮ ХОЧЕШ ВИЙТИ?»
– У вашій кар’єрі ще одна гра з «Динамо» стала знаковою. Йдеться про перший тур першого чемпіонату України.
– У тій грі я провів усі 90 хвилин. На жаль, ми програли, але гра була напружена. Склади обох команд збереглися на 95% у порівнянні з попереднім чемпіонатом, що проводився під егідою СРСР. Різниця між «Динамо» і «Металістом» полягала в тому, що наша команда повністю складалася з місцевих молодих футболістів, якими керував Леонід Ткаченко.
– Свої дебютні м’ячі у «вишці» пам’ятаєте? Тим більше, що їх ви забили у ворота «Волині» з інтервалом у півроку, а сталося це на 87 хвилині...
– І додайте до цього, що в обох випадках я виходив на заміну. Один з м’ячів видався дуже гарним – я сильно пробив метрів з 25-ти і воротар виявився безсилим. Тоді ще цікавий випадок стався. Леонід Ткаченко покликав мене до себе і запитав: «На яку позицію хочеш вийти? Звідки тобі буде легше забити гол? Думаю, у нападі тобі буде краще». Це при тому, що я грав правого півзахисника.
– У сезоні 1993-1994 років «Металіст» вилетів і вам довелося пограти у Першій лізі, але досить скоро ви опинилися у складі луганської «Зорі-МАЛС», де провели тільки чотири гри. Що не склалося в Луганську?
– Почну з передісторії. Так сталося, що в кінці 1992 року тодішній президент «Металіста» Дмитро Дроздник вирішив розпродати футболістів. Тим самим команду було розвалено. Частина гравців поїхала в «Динамо», кілька вирушили в «Спартак», а Сергій Кандауров і Роман Пец взагалі в Ізраїль поїхали. Фактично, з попередньої команди залишилися троє – я, Касторний і Карабута. Потім у мене виник варіант із «Зорею» і з’явився шанс пригадати смак матчів Вищої ліги. А вже потім я опинився в «Карпатах».
– Один із чотирьох матчів у складі «Зорі» ви провели проти «Карпат»...
– Справді, львівська команда приїхала в Луганськ, і ми зіграли 1:1. В той час у «Карпатах» грали добре знайомі мені Вадим Колесник та Іван Панчишин, з якими я виступав у Харкові. Цю гру я провів непогано, після гри поспілкувався з Панчишиним, який і порекомендував мене тодішньому тренеру Володимиру Журавчаку. Зовсім скоро я без будь-якої компенсації опинився в «Карпатах». Далі був дзвінок головного тренера і підписання контракту на два роки.
«ПЕРІОД У ЛЬВОВІ НАЙКРАЩИЙ У КАР’ЄРІ»
– Але дебютну гру у складі львівської команди ви провели лише через півроку...
– На жаль, зі мною стався неприємний епізод. Я потренувався тільки тиждень і травмувався. Було дуже прикро. В одному з тренувальних матчів послизнувся, коліно «поїхало» і «полетів» меніск. Тому більшу частину першого кола я пропустив. Дебютував у грі з «Кривбасом», який тоді очолював Мирон Маркевич.
– Сталося так, що новий сезон «Карпати» розпочали під керівництвом якраз Мирона Богдановича...
– Справді, у відпустку я поїхав у Харків, а після повернення до Львова нас уже зустрів новий тренер. Пригадую, тоді на вулиці Лермонтова (тепер вулиця Дж. Дудаєва. – Авт.) нам його представили. Своєрідним було перше тренування. Нас всіх вишикували і розділили за географією походження – місцевих хлопців відправили в одну групу, а приїжджих зі Східної України в іншу. Тоді Маркевич запитав «Хто тут Назаров?». Я підняв руку, він вручив мені маніжку і це означало, що я буду гравцем основного складу.
– Перший сезон під керівництвом Маркевича ви провели дуже успішно – 4 голи у 28 матчах для правого півзахисника це хороший показник. Крім того, три голи стали переможними...
– Взагалі період виступів у Львові для мене став найкращим у моїй кар’єрі. Дуже часто згадую ці часи. Це був мій розквіт як футболіста. Можливо, сприяло те, що знайшов свого тренера. Футболісти часто стикаються з проблемою – буду я сьогодні грати чи ні, на яку позицію мене випустять... У мене всього цього не було. За умови, що здоровий, у мене ніколи не виникало сумнівів і я завжди грав. Дуже важливо, що наш футбол приносив мені задоволення. Не забуду матчів проти «Динамо» і «Шахтаря», які перетворювалися на свято. Маркевич нам постійно повторював, що у разі поразки нас ніхто сварити не буде, а здобудемо перемогу – станемо героями. Статистика не дасть збрехати – проти грандів ми грали дуже успішно.
«ПІСЛЯ ПЕРЕМОЖНОЇ ГРИ З «ДИНАМО» САПУГА ПРИВІТАВ УСІХ З НІЧИЄЮ»
– Один з матчів проти «Динамо» став легендарним завдяки вашому голу. До 5 жовтня 1997 року «Карпати» в чемпіонатах України жодного разу не перемагали киян. Більше того, з десяти матчів тільки тричі не програли... Пригадуєте історичний матч у Києві і свій переможний гол на першій хвилині?
– Гол чудово пам’ятаю. Роман Толочко подавав кутовий на ближню штангу, але м’яч вибили захисники. Друга хвиля атаки була більш успішною – київські захисники почали виходити зі штрафного майданчика і ще одна подача прийшлася точно на мене. Щоправда, на спині у мене «висів» Юрій Дмитрулін. Так вийшло, що спритнішим був я, тому мій удар з лівої закінчився тим, що м’яч полетів точно в дев’ятку. У тій грі стався ще один цікавий епізод. Гол ми забили на першій хвилині, а наші запасні гравці зайняли місця на лавках лише через кілька хвилин, бо затрималися в роздягальні. У той момент на табло ще горіли нулі. Андрій Сапуга, який в тій грі був запасним, на табло більше не дивився. В другому таймі він з’явився на полі, відіграв матч до кінця, а після гри дуже щасливий з’явився у роздягальні і голосно вигукнув: «Молодці! Внічию з «Динамо» зіграли». Сміху було!
– Ще один знаковий матч з «Динамо» відбувся вже у фіналі Кубка України, де «зелено-білі» майже без шансів поступилися. Що тоді пішло не так?
–На жаль, проблема була далеко за межами футбольного поля. Виникли труднощі з фінансуванням через спонсора, компанію «ГаЛев». Пригадую, ми тоді навіть на фінал не хотіли їхати.
– У ті часи велику роль у фінансуванні команди відігравала Львівська залізниця на чолі з Георгієм Кірпою. Чи часто він контактував з футболістами?
– Так, він неодноразово приїжджав на базу до нас. На перших порах ми не знали, що це за чоловік. Потім нам його представили. Зустрічалися ми точно не рідше, ніж раз на два місяці.
«СУСІДСТВО З СОУМОЮ»
– Ви виступали в команді разом з першим темношкірим легіонером «Карпат» гвінейцем Алькалі Соумою. Яким його запам’ятали?
– Крім виступів в одній команді, ми з ним ще й проживали разом. Клуб нам винаймав помешкання в одному під’їзді. Соума жив на другому поверсі в квартирі, де раніше мешкав Вадим Колесник, а я на сьомому. До гвінейця часто приходили друзі, які вчилися у Львові. Щодо футбольних якостей, то відзначив би його хорошу швидкість і дриблінг. До речі, він провів кілька матчів за збірну Гвінеї, яку тренував Володимир Мунтян.
– У календарній грі з «Кривбасом» Соума забив свій єдиний гол у складі «Карпат». Не пішли з поля без гола і ви. Пам’ятаєте цей матч?
– Так, добре пам’ятаю. Та гра стала дебютною для Володимира Єзерського. Перед тим, як випускати Володю на заміну, Мирон Богданович сказав йому: «Бачиш он там Полуніна? Не відходь від нього». Єзерський в одному з епізодів щось не поділив з Андрієм, і суддя обох вилучив з поля.
– Якою була атмосфера в колективі «бронзових» «Карпат»?
– Колектив був прекрасним. Я й сьогодні підтримую стосунки зі всіма гравцями тієї великої команди. Це стосується як львів’ян: Покладка, Вовчука, Шарана, Беня, так і приїжджих: Мізіна, Лучкевича. Постійно телефонуємо один одному, спілкуємося. Якщо хтось буває в когось у місті, то обов’язково бачимося, приймаємо гостей.
– Які спогади про вирішальний бронзовий матч з «Дніпром»? Хвилювалися і усвідомлювали ціну тієї гри?
– Нас влаштовувала нічия, а суперник був не таким уже й грізним. Швидше, «Дніпро» мав боятися нас, а не ми їх. Ми зі Львова нікого не відпускали, всім давали бій. Сюди боялися їхати. Поразки тоді можна було назвати нещасним випадком. До речі, у бронзовому матчі мені довелося діяти проти свого товариша Володі Шарана.
– Напевно, особливим для вас мав би бути єврокубковий спогад. Чи могли ми тоді пройти шведів?
– Думаю, так. Пригадую наш виїзд в Хельсінборг. Ідеальне поле, красень-стадіон, а от вболівальників на трибунах зібралося приблизно людей 100, це так, на око. Гра у нас тоді виходила. Контраст на стадіоні був у грі-відповіді. Наші вболівальники заповнили чашу стадіону так, що навіть стоячі місця над секторами були забиті. До честі суперника можу сказати, що наступного року вони створили сенсацію – пройшли міланський «Інтер» і пробилися у груповий турнір Ліги чемпіонів.
– На початку 2000-их вам довелося покинути Львів. Чому так сталося?
– Насправді, я хотів залишитися, але в команді назрівала перестановка. Всіх гравців розпродавали. Останніми з команди пішли ми з Ярославом Хомою – він у «Шахтар», я в «Металіст». Мені не хотілося йти з «Карпат», незважаючи на те, що я повертався додому.
– До речі, перед від’їздом зі Львова ви отримали виклик у збірну України...
– Так, тоді Валерій Васильович Лобановський переглядав гравців у десятиденних зборах. Кожні два дні були спаринги – матчі з «Таврією», «Ворсклою», «Борисфеном». Було цікаво потренуватися. У грі з «Ворсклою» я навіть забив гол. У той момент потрапити в збірну було дуже важко, особливо, якщо ти не був гравцем «Динамо» чи «Динамо-2». Але на такі збори викликали і гравців «Карпат». Пригадую, одного разу весь основний склад викликали.
«НАВАНТАЖЕННЯ КВАРЦЯНОГО У ПОРІВНЯННІ З МЕТОДИКОЮ ФОМЕНКА – ПРОГУЛЯНКА»
– У вашій кар’єрі був ще один цікавий момент, пов’язаний з «Волинню». Грали ви там недовго, але з Віталієм Кварцяним довелося попрацювати...
– Умови були спартанські, бо бази не було, поля теж не вражали. Щодо Кварцяного, то навантаження були серйозні, але порівнюючи їх із тими, що я пережив у Михайла Фоменка, можна сказати, що у Віталія Володимировича це була прогулянка (сміється). Команда там теж була непогана. Особливо це стосувалося легіонерів: молдованин Чеботарь, білорус Ланько, естонець Ряхн, чорногорець Джудовіч.
– На завершальній стадії кар’єри ви повернулися на короткий період у Львів, а потім опинилися у новоствореній харківській команді «Геліос»...
– Там підібрався хороший колектив, який виборов путівку у Першу лігу. Ми провели 30 матчів, 28 з яких виграли. Нашими основними суперниками були «Десна» і черкаський «Дніпро». А в команді виступали Олег Жилін, Сергій Кандауров, Сергій Єсін. У Першій лізі теж в складі «Геліоса» я провів кілька матчів. У мене закінчувався контракт і так склалося, що в останній своїй грі я забив гол. Після гри президент покликав мене і Жиліна, подякував і сказав, що настав час дати дорогу молодим. На той момент я вирішив, що пора закінчувати активні виступи. Далі була Солоницівка, про яку ми вже згадували.
– Про вашого сина ми вже згадували. У вас росте ще й дочка Олександра...
– Вона займається фігурним катанням. На попередніх зимових юнацьких Олімпійських іграх здобула срібну медаль, єдину для нашої держави.
