Анатолій Крощенко: "Виходячи на поле, ми знали, задля кого б’ємося"

Анатолій Крощенко: "Виходячи на поле, ми знали, задля кого б’ємося"

84
Анатолій Крощенко: "Виходячи на поле, ми знали, задля кого б’ємося"
Фото - sport-express.ua

Серед десятків, а можливо, кількасот людей, особисто причетних до ранньої історії «Карпат», форвард Анатолій Крощенко посідає особливе місце.

Так буває завжди, коли мовиться про найперший гол у літописі певного клубу. У доробку ж нашого співрозмовника, відомого нинішній генерації вболівальників як наставник українських юніорів, віце-чемпіонів Європи-2000, таких прем’єрних влучень аж двоє. У дебютній зустрічі нового галицького колективу на першість СРСР із гомельським «Локомотивом» Крощенко відзначився переможним «пострілом» 21 квітня 1963 року — 1:0. Тоді як 12 червня відкрив лік на міжнародній арені в спарингу з уругвайським «Атлетико Серро» з Монтевідео.

— Не нарікайте, Анатолію Миколайовичу, але школярем, дивлячись на яскраву гру в «Карпатах», був упевнений: ви — чис­то львівський гравець. Тільки згодом дізнався, що ваше коріння — в київській ФШМ. Але яким вітром опинилися в місті Лева?

— Наша юнацька компанія — Андрій Біба, Олег Базилевич, Валентин Трояновський, Володимир Ануфрієнко, Віктор Лукашенко. Як розумієте, всіх одразу взяти в «Динамо» не могли. Три сезони провів у дублі, ще рік — у київському СКА, а до великого футболу долучився в «Шахтарі». Це, між іншим, спрацювало, коли гукали з харківського «Авангарду» до Львова. Начальник команди Микола Степанович Кузнецов знав мене за Києвом, а старший тренер Олег Іванович Жуков працював із «гірниками». До речі, хавбеки Борис Рассихін та Віктор Асланян теж перебралися в «Карпати» з Донецька. Тоді як воротар Євген Власенко був партнером у Харкові. Ось такі зигзаги. Не забувайте, що армійський клуб існував на Львівщині не одне десятиліття, а в межах профспілок спиратися могли тільки на, вважайте, аматорський «Сільмаш».

— Так ці пролетарські хлопці й склали першооснову клубу?

— Якоюсь мірою. Було поповнення із сусіднього СКА — перший капітан «Карпат» Олександр Філяєв, голкіпер Юрій Сусла, Володимир Валіонта, Віктор Іванюк, з яким був знайомий ще в СКА київському. За великим рахунком, суто львівські постаті в найпершій основі — Ігор Кульчицький та Йосип Фалєс. Чисельніше залучення місцевих вихованців — маю на увазі Ростислава Поточняка, Романа Покору, Лева Броварського, Володимира Данилюка — сталося пізніше. Такий курс узяв Євген Лемешко, гадаю, 1966 року.

— До речі, внесок Євгена Пилиповича, на мій погляд, залишився на периферії уваги. Певно, тому, що його раптом звільнили за якихось півтора сезону?

— Жодним чином! Лемешко — людина-принцип, і заяву він поклав сам. Там виникли непорозуміння з головою облпрофради Глібом Климовим. Адже погляди на кадрове підсилення в них розійшлися. Утім, якщо брати об’єктивно, то підвалини команди-володаря Кубка СРСР заклав саме Євген Пилипович. Передав він її, як мовиться, на ходу. Скажімо, за схемою 4–3–3 у нападі зі мною грали на флангах Богдан Грещак та Геннадій Лихачов, але півоборонці вміли перешиковуватися на інсайдів. Заслуга Ернеста Юста в тому, що він не пересмикнув цей ансамбль, а дав йому доспіти.

— На чиєму боці — «Карпат» чи львівського СКА — були переважно симпатії керманичів та громадськості?

— Вистачало вболівальників і тут, і там. Та в процесі зміцнення турнірних позицій «Карпати» отримали більшу аудиторію. Щоразу виходячи на поле, ми знали, задля кого б’ємося. Хоча ви ж знаєте, які люди пройшли через Прикарпатський військовий округ — Василь Турянчик, Анатолій Пузач, Володимир Капличний, Мар’ян Плахетко, Володимир Дударенко та інші майбутні зірки. Коли земляки грали одне з одним, то на кону стояли завеликі амбіції. Інша справа, що «Карпатам» пощастило на базове підприємство. Директор телевізорного заводу Степан Остапович Петровський був до нестями відданий футболу. Та й хіба назвеш це періодом застою, якщо згадати нашого куратора в обкомі КПУ? Другий секретар Анатолій Захарович Падалка розв’язував ключові питання, а ми лише здогадувалися, під яким тиском Москви та Києва доводилося йому перебувати! Було створено струнку систему резерву — від міських ДЮСШ до спортінтернату.

— Отже, отримати житло для гравців не було занадто складною проблемою?

— Розумієте, квартирами ніхто не розкидався, їх необхідно було заслужити. Однак і не підводили нас — умови зазвичай виконувалися. Ну а коли ваш покірний слуга дослужився до 21-ї «Волги», це стало прецедентом. Адже на той час подібне авто могли собі в усій республіці дозволити придбати тільки динамівці Києва. Стривайте, але ж 1967-го мені було вже тридцять.

— До слова. Із «Шахтаря» ви пішли 1960-го, себто за рік до їхнього першого кола пошани в Лужниках із союзним Кубком, а з «Карпат» — 1968-го, теж за рік до кришталевого тріумфу львів’ян. Просто збіг?

— Поясню. У Донецьку тоді фізкультурного вишу не було, батьки ж наполягали, щоб я неодмінно завершив освіту в КДІФКу, куди вступав іще динамівським дублером. Харківський педінститут був таким варіантом, отож, граючи за «Авангард» під орудою Олександра Семеновича Пономарьова, отримав диплом за один 1961 рік. Знайомі не вірили: покажи, мовляв, заліковку. Щодо 1968-го, то колись же слід завершувати кар’єру.

— Невже нападнику, який тільки в 170 календарних матчах забив десь шість десятків м’ячів, більшість з яких вирішальні, не підшукали посаду в тренерському штабі?

— Так, мені насправді запропонували не менш престижну місію — заступника голови спортклубу, а «Карпати», до слова, розвивали велоспорт, плавання, стрільбу з лука. Той організаційний досвід виявився не зайвим, коли вже в суверенні часи ми з Сергієм Сопіним та Валерієм Мирським ледь не з чистого аркуша створювали ПФЛ. Інша справа, що поступово кабінетна робота почала обтяжувати, тож я попросився до клубної спорт­школи. Юра Гій — з отого мого єдиного львівського випуску (у столичній СДЮШОР «Динамо» старший тренер Крощенко дав згодом путівку на велику арену десяткам юнаків. — Є. К.). Ну а на початку 1970-х Олег Петрович Базилевич загітував із собою спершу до чернігівської «Десни», відтак до кадіївського «Шахтаря». Хіба однокашнику відмовиш?

— Ваші п’ять влучень у ворота «Таврії» навряд чи хтось перевершив із карпатівських бомбардирів нових поколінь?

— Це вже питання до статистиків. Але Анатолій Миколайович Заяєв (на превеликий жаль, покійний) голосно вигукував, ледь зустрівши мене по роботі: «Оно йде мій добродійник!». А секрет у тім, що на матчі у Львові був присутній хтось із кримського обкому, й слідом за тими 0:5 відправив увесь штаб сімферопольців у відставку.

— Рядок сьогоднішніх «Карпат» у таблиці не дуже пасує ювілею. Це прикро?

— Знаю точно: футбольний потенціал у цьому краї завжди був багатющий. Можна казати про ті чи інші прорахунки, але, крім ностальгії за радянськими успіхами, треба перелаштовуватися в нинішніх реаліях. Причому, аж ніяк не одним галичанам. Стосовно ж 50-річчя, то варто радіти, що ми дожили до цих днів.

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форумеОбновить