Віктор Серебряников: "Київське "Динамо" сильно тоді розпочало, громило всіх"

Віктор Серебряников: "Київське "Динамо" сильно тоді розпочало, громило всіх"

47
Віктор Серебряников: "Київське "Динамо" сильно тоді розпочало, громило всіх"
Фото - sport.lb.ua

Він хотів згадати більше, чогось не забути, виговоритись...

«ТО ДЕ ШАХІВНИЦЯ, ВІКТОРЕ ПЕТРОВИЧУ?»

— Ви — один із небагатьох українських футболістів (окрім вас, ще Володимир Безсонов, Анатолій Дем’яненко та, якщо враховувати виступи за московське «Торпедо», Леонід Островський) учасник трьох фінальних частин чемпіонатів світу. Першим був чилійський 1962-го року. Вас туди покликав Качалін? Як це було?

— За підсумками попереднього сезону, трьох киян — мене, Сабо та Каневського включили до списку 33-х кращих футболістів країни. До списку додали ще десятьох кращих, на думку Качаліна, і всіх зібрали 5-го січня в Москві. Розпочалися спільні тренування. Тренувалися тричі на день. Точніше — двічі займалися футболом, а ввечері ходили в Лужники — на ковзани. Декому там було важко. Скажімо, Славі Метревелі та Миші Месхі — вони ж хлопці південні, де вдома ті ковзани бачили? А мені — нічого, я ж — майже сибіряк (сміється).

Після Москви вирушили до Угорщини. Мешкали в Будапешті, звідкіля автобусом виїжджали на матчі. Об’їздили всю країну. Навантаження були великі. Довколаспортивні професори вирішили, що футболістам неодмінно потрібно тренуватися зі штангою. Од того «заліза» в кількох хлопців коліна «полетіли», були й інші травми, двох навіть прооперували. Та й погодні умови не сприяли. Березень, рання волога весна, тумани. А в угорців газу не було, вони будівлі обігрівали чимось на кшталт кізяків. Сплюнеш на тренуванні, а слина — чорна. Із Угорщини поїхали в Люксембург, а потім — до Швеції. Там провели контрольний матч між першим і другим складом команди. Після сніданку перед грою в номер, де я мешкав, зайшов Качалін. Каже: «Вікторе, бачу, що переживаєте. Скажи хлопцям, що кияни їдуть на чемпіонат, ви — серед 22-х».

— Зраділи?

— Не те слово. Ми щасливі були! Розуміли, що в основу, мабуть, усе-таки не потрапляємо, зате побачимо фієсту світового футболу!

— Кажуть, що радянська збірна до Чилі могла й не летіти. Що то була за історія?

— До Америки вилетіли з Лісабона. Летіли вночі — так легше, кажуть, океан долати. Дорога далека — дай, думаю, посплю. Прокинувся від галасу. Молодята з Бразилії, які поверталися з весільної подорожі по Європі, сварились і виривали одне в одного рятівний жилет. Лип я в ілюмінатор, а в нашого «Боїнга» крило відвалилося (це потім я дізнався, що то пілоти одну з турбін «відстрелили»). Паніка! Я — в туалет. Зачинився там. Гадаю: це ж упадемо в океан, а там акули, відкусять ноги, а кому я такий футболіст потрібен буду?! Зараз, розумію, смішно, а тоді не до сміху було, саме так і думав. А літак летить і летить — і все донизу. Зрештою, за хвилин 20 сідаємо. Приземлилися на американській військовій базі Санта-Марія. Пам’ятаю той політ до дрібниць, недарма ж кажуть, що в страху очі великі.

Недавно у Москві вийшла книжка усіляких шахових історій Євгена Гіка. Серед іншого він розповідає таке. На острові Кюрасао, де збірна СРСР також зупинялася дорогою до Чилі, саме відбувався турнір за участю найсильніших шахістів планети — претендентів на світову корону. Шахісти, серед яких були, зокрема, Боббі Фішер та Михайло Таль, із задоволенням спілкувалися з футболістами, а потім залишили автографи на шахівниці, котру прихопив із собою в подорож Володимир Маслаченко. Гік пише, що ту дошку взяв на хвилинку футболіст київського «Динамо» Віктор Серебряников та й заграв її… То де дошка, Вікторе Петровичу?

— Та вигадує він, той Гік! (Сміється.) Я ж тоді чи не наймолодшим був у команді, як міг у старших хлопців щось поцупити?! А з Фішером та іншими шахістами того турніру справді зустрічалися. Правда, Фішер дочасно залишив острів. Він був найсильнішим і мав перемагати, а суперники схитрували. Вони домовилися між собою, що гратимуть під того, кого визначили, а вже той потім поділиться призовими (вони ж у шахістів великі). Звісно, перемогти Фішер за таких розкладів не міг. Такий ось спорт…

Поселилися ви в Аріці, місті, яке чилійці називають іще «розпеченим казаном». Справді, було спекотно?

— Я в Аріці бував неодноразово. І зі збірною, й з московським «Динамо», куди мене включили якось для «підсилення». Футбол там у пошані. Його фанатом був власник місцевих мідних рудників, німець за походженням. Саме він і збудував для своїх робітників стадіон, на якому відбувалися матчі й чемпіонату світу. Але там справді спечно. Неподалік пустеля та діючий вулкан. А нам до того в Москві ще й шерстяні «офіційні» костюми пошили, теплі такі, добротні. Мені з Каневським узагалі на виріст дісталися — на два розміри більші, ще й черевики «з запасом». У тому й ходили, мов клоуни, не дозволяли навіть рукава підкочувати.

— А з ким, до речі, мешкали?

— З московським армійцем Аліком Шестерньовим. Ми були однолітками, тож, певно, так і розселяли — за інтересами.

— Теж — легендарний радянський футболіст…

— Шестерньов був видатним майстром, капітаном збірної СРСР, справжнім і надійним, як на полі, так і поза ним.

— На чемпіонаті в Чилі з трьох киян зіграв лише Каневський — в двох матчах. Ви з Сабо — ні. Були на те причини?

— До Америки прилетіли завчасно, щоб акліматизуватися. Зіграли кілька контрольних матчів. Один із них — із Коста-Рікою. Слабенька така команда, виграли в них, здається, 7:0. Але грали проти нас, мов проти ворогів якихось. Володі Маслаченку, воротарю нашому, голову проломили, мені ж коліно серйозно ушкодили. Та й було в Качаліна кого ставити на гру.

— Мали змогу спостерігати за перебігом подій на полі з лави запасних, отож могли оцінювати дії команд, так би мовити, поглядом стороннього. У першому матчі збірна СРСР зустрілася з югославами — запеклими суперниками ще з Олімпіади-56 та Кубка Європи. Радянські футболісти перемогли 2:0, але ціною травм купи гравців та важким переломом ноги Едуарда Дубинського. Пам’ятаєте перебіг того матчу?

— Поєдинок був дуже напруженим. Югослави, звісно, прагнули перемоги. Але тут, як мовиться, найшла коса на камінь. Ми забиваємо, а вони не можуть. Ну й стали «юги» відверто фолити. Били всіх. Славі Метревелі довелося навіть шви на голову накладати. А в ситуації з Дубинським було так. Югослав відпустив м’яч, і Едуард встиг до нього першим, відбив. Суперник не зупинився і «в’їхав» в Дубинського. Травма була тяжкою, нашого просто винесли з поля.

— Едуард Дубинський розпочинав грати в Харкові. А яким він був футболістом?

— Справжнім професіоналом, дуже кваліфікованим захисником. І в нього, якби не та травма, могло бути чудове футбольне майбутнє. Його ж тоді поклали в шпиталь, зробили операцію. Пройшла вона успішно. Додому Дубинського відправили через Францію. Туди він летів у класі люкс, де можна було прилягти. А ось із Парижа доправляли вже нашим Ту-140, який взагалі перероблений з військового бомбардувальника. Звісно, належних умов для транспортування травмованого там не було. І під час польоту в Дубинського сталося суміщення поламаних кісток. Довелося робити повторну операцію. Він потім так і не відновився, як слід. Дуже рано помер. Думаю, загострилася хвороба не в останню чергу й через переживання.

Утім повернімось до поєдинку. Кажуть, блискучим був другий гол — од воріт до воріт: Яшин — Нетто — Понедєльник — Іванов — і знову Понедєльник…

— Атака й справді вдалася. Зіграли, як по нотах, пройшли, мов ніж крізь масло. Команда тоді була зіграна, футболісти добре знали одне одного, разом виступали не один рік. Але головне — перемогли основного суперника в групі.

— У поєдинку з югославами дебютував на чемпіонаті Віктор Каневський. Чи ділився враженнями про відчуття після прем’єри?

— Чесно скажу, не пригадую. Але зіграв він непогано, навіть гол міг забити.

— Другий матч із колумбійцями, а точніше — його перебіг і результат, лише дивним і назвеш. Вигравали 3:0, потім 4:1, а закінчили 4:4. І це в матчі з аутсайдерами! Що ж сталося?

— Футбол — гра непередбачувана, в ній трапляється всяке. Та й які аутсайдери на чемпіонаті світу? Тут кожен може стати сюрпризом. А в колумбійців команда весела була, хлопці метикуваті, технічні. Ось і вляпалися ми в таке тихе болото.

— Другий м’яч улетів у ворота Яшина прямо з кутового, до того ж, низом. Як кажуть, олімпійський гол. Пропустили м’яч усі — Нетто, Чохелі й Яшин…

— Нетто стояв на передній штанзі. Колумбієць подав низом якось невпевнено, м’яч покотився тихо. Лев Іванович кричить: «Грай!», Ігорю почулося «Граю!», і він пропустив м’яч, а той — у ворота. Смішний гол.

— Нетто згадував, що після матчу в команді спалахнули суперечки, взаємозвинувачення. І взагалі, що нічия з Колумбією стала початком невдачі збірної СРСР у Чилі. То що, були розбори?

— Конфлікт був. Але так майже завжди буває, коли результат не влаштовує, коли втрачаєш заслужену, як тобі видається, перемогу. Ми ж були переконані, що переможемо, а тут таке…

— А як реагувало керівництво, тренери?

— Нічого не казали. Ми все одно йшли першими, а попереду були інші матчі.

Та все ж, у чому, на ваш погляд, причини провалу в матчі з колумбійцями? Невдало зіграв захист чи, може, недопрацювали в нападі? Бо ж, як кажуть бразильці, забивайте скільки зможете, а ми все одно заб’єм більше.

— Команда не налаштувалася на матч психологічно, не чекала від суперників такого спротиву. Чого гріха таїти, невдало в тому матчі зіграв і Яшин. Лев Іванович — великий футболіст, але в кожного трапляються чорні дні. Саме таким і став для нього день зустрічі з колумбійцями. Думаю, накопичилась і фізична втома, перенапруження. Ми три місяці колесили по світу, заробляючи в товариських матчах гроші для, як нам казали спортивні функціонери, шкільних підручників та розвитку дитячо-юнацького футболу в СРСР. Брехали, звісно. Ось і отримали прочухана.

У наступному матчі збірна СРСР натужно, але перемогла уругвайців — 2:1. Пізніше стали розповідати пропагандистську історію про «гол, якого не було». Мовляв, за рахунку 1:1 Численко пройшов краєм, пробив і м’яч влетів у дірку під сіткою збоку. Суддя, який перебував далеко від місця події, зарахував взяття воріт. І тоді Нетто, як він сам пише, підійшов до арбітра та заявив, що, мовляв, радянським чужого не потрібно, що в них своя гордість і що гола не було. Було таке направду?

— Ох вже ці москвичі!.. Ігор Численко бачив, що не влучив у ворота. Нетто ж там і близько не було! І саме Численко підійшов до судді й показав на дірку в сітці. Він взагалі був надзвичайно порядним, справжнім спортсменом. Його постійно намагалися затерти, відсунути. Багато хто хоче бути благородним за чужий рахунок.

— А ще Старостін згадував, що коли після матчу пішов подякувати уругвайцям за гру, то в дверях їхньої роздягальні зяяла дірка, яку спересердя за поразку проломив кулаком воротар Соса. Кажуть, уругвайці ридали чи не всією командою. Ви ж, певно, торжествували, що вийшли з групи?

— Звичайно. Настрій був чудовим. Але, скажу вам, що краще б ми посіли друге місце. Адже в чвертьфіналі потрапили на господарів, чилійців. А з господарями завжди трудно грати. Та й судді не були до нас прихильними, не любили вони чомусь комуністів.

А як команда проводила вільний час? Відомий знімок, де ви з партнерами на березі океану розглядаєте якийсь екзотичний вилов. Що то за риба? Рибалили?

— То — восьминіг. Мешкали в готелі неподалік океану. Я потоваришував з місцевими хлопчаками, матрьошки їм подарував. А вони після відливу зазвичай збирали поміж камінням усіляку живність. Ось і спіймали там маленького восьминога. Принесли, показали як правильно тримати — там лише одне місце є, отвір за шиєю, за яке можна взятися безпечно. Цікаве таке створіння. Покладеш на сіре — стає сірим, на червоне — червоним. Не восьминіг, а хамелеон якийсь. Ото ми його й розглядаємо.

Та повернімося в Аріку. Збірна СРСР посіла в групі перше місце, а в чвертьфіналі зустрілася з чилійцями, яким і програла 1:2. Розкажіть про цей матч.

— Чилійці аж ніяк не були сильнішими за тих же югославів чи уругвайців, навіть слабшими. І наша команда переважала їх. Двічі в поперечину влучив Месхі, один раз Понедєльник. Суперники повели зі штрафного, але потім Численко зрівняв рахунок. І майже відразу ми знову пропустили. Загаявся Валенин Іванов, у нього «вкрали» м’яч, і Рохас метрів із 25-ти сильно пробив. Яшин був закритий гравцями, тож зреагувати не встиг. Сталося це в середині першого тайму, і часу, щоб відігратися, було достатньо. Наша команда постійно атакувала, але господарі «закрилися» й втримали перемогу. На стороні чилійців був, як я вже казав, і суддя, який свистів лише в один бік — на користь чилійців.

Після повернення додому називалися різні причини поразки радянської команди: клімат, невдала гра Яшина… Пізніше Валентин Іванов звинуватив у провалі на чемпіонаті Гаврила Качаліна. Той, мовляв, жив старим багажем — усі давно грали за «бразильською системою», а збірна СРСР приїхала на чемпіонат із п’ятьма форвардами — двома крайніми, двома інсайдами та одним центральним. Так, мовляв, грали ще на Олімпіаді 1956-го року…

— Насправді, Гаврило Дмитрович був палким прихильником «бразильської системи», він буквально марив нею. Однак одна річ сповідувати систему гри, а інша — мати виконавців, які могли би реалізувати її на практиці. У нас не було потрібних футболістів, отож гру своєї команди Качалін будував із того, що мав. А коли з’явилися виконавці, то Качалін радо перейшов на «бразильські» рейки. Так ми грали навіть на чемпіонаті 1970 року в Мексиці, коли інший світ давно вже, правда, діяв по-іншому…

А яким був Качалін?

— Надзвичайно інтелігентним і порядним. Чудово розумів футбол. У радянському футболі він досяг вершин, у нього було чого вчитися.

— Про навчання. Це правда, що саме в Чилі ви підгледіли удар, який потім увійшов до футбольних посібників як «дуга Серебряникова»?

— Отой удар я й справді спостеріг в Південній Америці. Там футболісти мастаки на всілякі технічні штуки. «Моїм» ударом забили Яшину, коли грали з чилійцями. На наші ворота призначили штрафний зліва. Лев Іванович поставив «стінку». Швидше для порядку, бо з того місця, звідки мали пробивати, здавалося, неможливо було забити — далеко, та ще й кут гострий. Мабуть, це трохи розслабило Яшина. А лівий крайній чилійців Леонель Санчес підкрутив м’яч, і той, оминувши оборонців якоюсь немислимою траєкторією, влетів у сітку. Усі тільки ахнули! Щось подібне витворив й інший чилієць, Хорхе Торо, який зі штрафного так само забив бразильцям.

Я став аналізувати, чому виходять такі удари. І докумекав, що чилійці по-особливому ставили м’яч — ніпелем донизу, а це за певної сили й місця удару змушувало м’яч змінювати траєкторію в польоті. Почав експериментувати. Залишався після тренувань і відпрацьовував удар. Потім удосконалив його — м’яч у мене став вертітись одразу в двох площинах — горизонтальній та вертикальній. Це складний і досить болісний для ноги удар — інколи й коліно «вилітало». Але коли виконував його правильно, то шансів у суперників майже не залишалось. Отож багато забив «дугою».

— Ваших ударів побоювались усі воротарі. Навіть легендарний Яшин. Анзор Кавазашвілі — колишній голкіпер московського «Спартака» і один з найнадійніших воротарів СРСР — розповідав, що ночами не спав перед матчами з динамівцями Києва через ваші удари. А потім, хвалився, розгадав їх. І це допомогло йому, коли ви зустрілися восени 1969-го фактично за золоті нагороди чемпіонату в Києві.

— Та не розгадав він нічого! Тоді в Києві сильний дощ був, м’яч вологий, важкий. Я двічі виконував удари, однак не зміг закрутити м’яч. Було б сухіше, нікуди Анзор не дівся б — дістав би із сітки. Мабуть, потрібно було бити тоді з прямого.

«В ОЧАХ МОСКВИ МИ ЗАВЖДИ БУЛИ МАЛОРОСАМИ»

— Якийсь час після Чилі вас не було в збірній. Ходили чутки, що через конфлікт з її новим тренером Костянтином Бєсковим.

— Непорозуміння з ним були. Не тільки в мене. Він, скажімо, недолюблював кавказців… Та хіба кавказці в тому винні?

— Але ви ж не кавказець, а ніби як навіть козак…

— Я захищав хлопців. Якось на загальних зборах команди Бєсков став кричати на Мішу Месхі, Славу Метревелі й Гіві Чохелі. Ви, мовляв, ніхто, нічого не варті. Я вступився: «За що ображаєте хлопців? Вони — заслужені майстри, чемпіони Європи, їх поважати потрібно». Чи якщо москвич, то можна ображати? Бєскову це ду-у-у-же не сподобалось.

Або інший епізод. Грали ми з італійцями на Кубок Європи в Римі. Додому вирішили повертатися через Прагу — так дешевше було. Уже там за обідом хлопці запитують Бєскова: «Костянтине Івановичу, а можна ми чеського пива спробуємо?» — «Будь ласка, — каже, — пийте». Усім принесли по кухлю. А я пива не пив, не розумівся на ньому. Віддав своє Віті Шустикову, а сам ніби до туалету. Знайшов бар, узяв там собі 150 грамів сливовиці, хильнув і, ніби нічого й не сталося, повернувся до всіх. А пізніше Бєсков скликає команду й каже: «Ви порушили режим, отож премії позбавляєтесь.

Окрім Серебряникова, він один серед вас професіонал». А сам же дозволив випити пива! Така ось провокація. Тоді я й зізнався: «Я теж грішний, теж пив. Із хлопцями я». Словом, не склалось у нас з Бєсковим.

У відбіркових матчах чемпіонату світу-66 збірну очолював уже Микола Морозов. Однак ви участі в тих матчах не брали, а з’явились у збірній вже в товариських зустрічах після відбору. Невже Микола Морозов не довіряв?

— Ні, він до мене нормально ставився. На збори викликав. Але на гру чомусь не ставив. Я був найкращий у світі запасний. Але не ображався. За Морозова в команди гарні поїздки були, хлопці поважали його за це.
Перед товариським матчем зі збірною Чехословаччини Морозов каже: «Вікторе, ти готовий вийти проти Масопуста?»

О, знаменитий футболіст був! Срібний призер чемпіонату світу 1962-го…

— «А що потрібно робити?» — запитую. «Щоб його на полі видно не було!» Фактично мене випускали «на розмін». Масопуст багато рухався, переміщався по полю, але й я не відступав, не давав йому продихнути. Словом, «з’їв» я чеха. Та й взагалі ми добре зіграли — виграли 2:1, обидва м’ячі тоді Толя Банішевський провів.

— А матч із бельгійцями у Брюсселі пам’ятаєте? Ви тоді переможний гол забили, а «Франс-футбол» відзначив за активність і мобільність.

— Після Праги почувався не дуже. Але на бельгійців налаштувався. Та й погода була «моя» — дрібний дощ. Любив грати, коли трава трохи волога. Нападник тоді отримує певну технічну фору. «Хилитнув» трохи захисника, й він уже твій, проходиш його. Теж своєрідний футбольний секрет. А м’яч я тоді гарний забив: змістився з краю до центру, відтак з правої ноги пробив у дальній кут. Воротар стрибнув, але дістати не зміг. Знаєте, не всі голи, які забивав, приносили таке задоволення. Тут вийшло все, як задумав, мов за кресленням.

А взагалі, як ставилися до публікацій про себе — різних, інколи й не завжди добрих?

— Не надавав і не надаю їм значення. Мені все одно, що про мене пишуть. Мій друг Міша Месхі сказав якось, що нема різниці, як про тебе пишуть, головне, щоб писали. Пишуть — значить живий або пам’ятають. Коли перестануть писати — отоді справді погано.

— До Англії поїхало багато киян — ви, Поркуян, Островський, Сабо, Банников. Ціла команда. Трималися купи?

— У збірній Морозов присікав будь-яку групівщину. Як, до речі, й Маслов у «Динамо». Для них головне було не звідки ти родом, а на що здатний на полі як футболіст. Так ми й тримались.

Це правда, що Поркуяна з Островським включили до команди в останню хвилину, й вони буквально наздоганяли команду, яка вирушила до Англії?

— Було так. Готувались у Швеції. А в Союзі розпочався чемпіонат — без збірників. Київське «Динамо» сильно тоді розпочало, громило всіх. Здорово грав і Льоша Островський, Поркуян засвітився. А в збірній два місця було під їхні амплуа. Ось їх і дозаявили.

Кажуть, на островах вас поселили в якомусь замку, який вибрав для збірної сам Гранаткін.

— Та ні. Поселили нас у Даремі, неподалік Сандерленда, в якомусь технічному коледжі. Трохи нижче — метрів за п’ятсот — у такому ж коледжі, правда, сільськогосподарському, італійці мешкали.

— Суперниками збірної СРСР у груповому турнірі були команди КНДР, Італії та Чилі. Які були прогнози на старті?

— Одверто кажучи, не переймалися прогнозами. Були готові до боротьби, та й суперники були під силу.

Ви вийшли на поле лише в третьому матчі з чилійцями, після двох перемог збірної над корейцями — 3:0 та італійцями — 1:0. Чому не грали, адже були, судячи з усього, в непоганій формі?

— Я готувався до першої гри, й Морозов, знаю, розраховував на мене. Напередодні Яшин каже: «Пішли, поб’єш мені трохи». Лев Іванович любив перед матчами добре розім’ятись у воротах. Б’ю, а коліно в мене — клац і заклинило. Другий чемпіонат світу й знову травма! Прийшов у номер, переживаю. На зарядку вийшли, а в мене коліно опухло. Підійшов до Морозова: «Не можу грати». «Що сталося?» Піднімаю штанину, показую. Морозов підкликає Вороніна: «Готуйся, Валеро, гратимеш ти». А той жартома до мене: «Спасибі тобі, услужив!» А запасні ввечері до мера на прийом їздили, ну й випили там трохи (про це нині можна сказати). Але зіграв Воронін із корейцями, а потім і з італійцями, здорово. А перед матчем із чилійцями я попросив Морозова випустити мене на поле, пообіцяв, що не підведу.

Матч із чилійцями не мав турнірного значення для збірної СРСР. Але саме їм збірна СРСР програла на попередньому чемпіонаті в чвертьфіналі. Це якось позначилося на підготовці до гри, настрої в команді, тренерських настановах?

— Ні. Це був новий турнір, і збірні теж були нові.

— У матчі з чилійцями вперше вийшов на поле й Поркуян: забив два м’ячі, які стали переможними. Відмінний дебют.

— Про Поркуяна, дай, Боже, йому здоров’я, казали що він — щасливчик. У тому є, мабуть, якась правда. Але забивав же м’ячі не хтось, а сам Валера! І голи його випадковими не назвеш. У нього було відчуття удачі, свої можливості на чемпіонаті він використав на всі сто.

Чвертьфінал, у якому радянська збірна перемогла угорців 2:1, ви знову пропустили.

— У матчі з чилійцями сил не шкодував, намагався не підвести партнерів і тренера. І, певно, перестарався — коліно знову нагадало про себе.

Не грали ви й у півфіналі проти німців. Але зупинимося на цьому матчі детальніше. Кажуть, він був надзвичайно брутальним?

— Жорсткий був футбол, я б навіть сказав — жорстокий. У нас і так півкоманди травмованих, а тут ще й німці, які звикли грати «на силу». Суперники нав’язали нашій команді атлетичну боротьбу. Часті зіткнення, фоли, на які суддя-італієць просто заплющував очі. У результаті не витримали нерви в Численка, він піддався на провокацію, тож його вилучили з поля. А виграти в німців удесятьох було, переконаний, нереально. Хоча наші старалися, боролися до останнього.

— А як вам молодий Беккенбауер? Писали, що він буквально полював за Йожефом Сабо.

— Німець добре грав. Підключався здорово, м’яч забив. А те, що саме Беккенбауер Сабо зламав, то це Йожеф собі рекламу робить. Там інший німець — Шнеллінгер — у нього «в’їхав».

Пізніше підрахували, що з п’яти вилучень на чемпіонаті — чотири припали саме на безпосередніх суперників збірної Німеччини. Німці спеціально провокували?

— Вони виконували свою роботу, грали на результат. Як, до речі, й їхній спонсор — фірма «Адідас», яка робила все, щоби її «рекламоносії» потрапили до фіналу. Розумійте мене, як хочете.

У матчі за третє місце проти португальців ви вийшли на заміну. Яка була установка на цю гру?

— Після виходу до півфіналу наше керівництво, мабуть, вирішило, що збірна своє завдання на чемпіонаті виконала. Усі якось заспокоїлися. Зокрема, й Микола Морозов. Команда це відчувала.

У тому матчі грав знаменитий Ейсебіо, один із кращих форвардів світу і бомбардирів чемпіонату в Англії. До нього була особлива увага? Як збиралися нейтралізувати його?

— Ейсебіо — хороший футболіст. Але для нього потрібен простір. Тому вирішили зіграти максимально щільно, не дати йому продиху. У нас були гравці, які знали й вміли діяти персонально. Ейсебіо нейтралізували, з гри він так і не забив.

— Ейсебіо «закрили», а ось із високим Торресом не впоралися. Та ще й самі допомогли португальцям. Дивним виглядає вже те, що опікуном майже двометрового португальця поставили не такого вже й високого Хурцилаву — всього 175 сантиметрів. Це ж запрограмований програш у боротьбі за верхові м’ячі…

— Тут без коментарів.

— А як поясните те, що Хурцилава зупинив м’яч у своєму штрафному рукою, коли той очевидно йшов за межі поля?

— Це — дивний момент. Ейсебіо, Торрес забити не можуть, а тут Хурцилава — нате вам! Жодної загрози воротам не було, можна спокійно вибити головою, а він ловить м’яч руками! «Вах-вах-вах! — каже. — Як же я помилився?» А хто тебе знає, як, коли нічого не загрожувало?

Чому тоді посадили на лаву запасних Поркуяна, який забивав у всіх матчах і був на піднесенні? Може, був якийсь загальний підступний план, згідно з яким збірна СРСР мала поступитись?

— Варіантів може бути багато, тут ви заходите з іншого боку. Але якщо не спіймав, отже — не спіймав. Можливо, хтось і взяв гроші. Можливо. Особисто я нічого не брав.

Після чемпіонату ділили медалі, яких було всього 11. Дали тому ж Хурцилаві, Сабо. А Поркуяну, який став кращим бомбардиром у радянській команді, забив чотири голи, не дали. Справедливо?

— Жетони Москва ділила. А Москва вона й є Москва.

Тема пошанувань за досягнуте завжди мала дещо суб’єктивний присмак. Тому ж Валерію Поркуяну та Леоніду Островському заслужені звання, перепрошую за тавтологію, заслужених майстрів дали аж 1991-го, та й то завдяки клопотанням Віктора Банникова, який очолював тоді українську федерацію футболу…

— В очах Москви ми завжди були малоросами, другосортними. Нас, як там вважали, можна було зневажати. Проте й ми ставилися до них відповідно! Так завжди було.
Я легко ставився до пошанувань. Ось і недавно, на 20-річчя ФФУ мене нагородили, спасибі, орденом. А Бібі Андрію медаль дали. Не знаю, за яким принципом вирішували. Хоча Біба 1966-го найкращим футболістом СРСР став. Правда, кращі тоді в Англії в основному виступали…

Ваш брат Олександр згадував, що вдома ви розповідали про завершальний банкет, який для учасників англійського чемпіонату влаштували організатори. Про величезний торт, виготовлений у формі справжнього футбольного поля — із зеленою травою, воротами, з шоколадним м’ячем посередині, державними прапорами четвірки кращих команд. Дісталося скуштувати?

— На жаль, не дісталось. Інші були меткіші.

Тоді могли виступити краще?

— Команда в нас дуже пристойна була. Але багато що на таких турнірах залежить од суддів. Візьміть того ж нашого Тофіка Бахрамова, який на лінії фінал судив, коли англійці німців перемогли. Тоді м’яч влучив у поперечину, вдарився в лінію воріт і вилетів у поле. А бакинець на центр показав, мовляв, гол був. Ви думаєте, йому просто так «Золотий свисток» кращого арбітра чемпіонату дали?! Він же другом президента ФІФА, до речі, англійця, Роуза був, чорну ікру йому постійно возив. Так що робіть висновки.

«КОМУНІСТ СІКЕЙРОС ЖИВ У МЕКСИЦІ НЕ ГІРШЕ ВІД ПРЕЗИДЕНТА»

Новий відбірковий цикл чемпіонатів світу чимось нагадував попередній. Знову змінився тренер — до керма збірної прийшов ваш давній знайомий Качалін. І традиційно для себе вирушив з командою на збори до Південної Америки, куди взяв Мунтяна, Хмельницького та Бишовця. А вас не взяв. Чому?

— «Динамо» тоді вперше до США поїхало. Відтак вирішили збірників з команди не забирати. З національною збірною ми перетнулися вже в Нью-Йорку, на прийомі в ООН. Як відомо, СРСР і Україна були співзасновниками Організації Об’єднаних Націй, тож зустрічалися ми, так би мовити, на міждержавному рівні (посміхається).

Побачили вас прихильники на полі в складі збірної лише 31-го серпня в товариському матчі з поляками, який закінчився внічию. А в першому відбірковому поєдинку з Північною Ірландією в Белфасті 10-го вересня 1969-го ви знову не грали, хоча й були в запасі. Там теж була нульова нічия і, як твердять очевидці, якби не воротар Рудаков, то могли й програти. Після повернення Качалін зробив корективи до складу команди. Кажуть, радився щодо організації гри з гравцями. Відтак із команди пішли Галімзян Хусаїнов і Слава Метревелі, а повернувся, скажімо, Анатолій Бишовець. Що можете розказати про ті події й чи знаєте про них?

— Зі мною Качалін точно не радився. Я злий був на нього. Навіщо мене викликати на відповідальний матч і не ставити на гру? Ми тоді ледве зіскочили з ірландцями. А я йому казав, що не можна двох наших півзахисників виставляти проти їхніх чотирьох. Як двоє впораються з чотирма? Але хіба його переконаєш?!

Уже в новому складі радянська збірна випробувала сили в товариському матчі з югославами й перемогла їх у Белграді 3:1. А потім був перший в Києві і другий відбірковий матч збірної в столиці України. На поле 15-го жовтня вийшло четверо київських динамівців і серед них ви. Матч, як писала преса, був важким. Перед перервою забив Мунтян, але потім турки «зв’язали» гру. І тут ініціативу взяв у свої руки півзахист. Не втримаюся від цитати. Ось що писав про це в тижневику «Футбол-Хокей» Геннадій Радчук: «Відновив футбольний порядок майстерний удар Серебряникова. У своєму стилі він спрямував м’яч по дузі, під поперечину, і лише дивом, зрикошетивши від поперечини, м’яч одразу не опинився у сітці. Підоспів Нодія — 2:0. Навіть не помітивши, хто переадресував м’яч із правого флангу, можна було би пізнати гравця за почерком. Гол цей записали на рахунок форварда, але відсотків 80 — це заслуга Серебряникова». Так було?

— Напевне, якщо пишуть. Нодія тоді професійно діяв. Такі ситуації трапляються не так вже й рідко. Пригадую, грали ми у Відні з «Аустрією». Я виконував штрафний. М’яч тоді теж улучив у поперечину, вдарився за лінією воріт і відскочив у поле. А на добиванні був Толя Боговик, наш півзахисник. Замість того, щоби дослати м’яч до сітки, так би мовити, напевне, він здійняв руки і побіг до центра поля. А суддя взяв та й не зафіксував взяття воріт…

— А чому з турками грали, власне, в Києві?

— Киян у збірній було багато. Сподівалися на підтримку трибун.

Вирішальним у відборі для збірної СРСР став повторний матч із північноірландцями в Москві. Збірна СРСР перемогла 2:0, а м’ячі забили Нодія та Бишовець. Ви були причетні до кожного з цих голів. Розкажіть як це було.

— Перший гол забили після розіграшу стандарту. У штрафній згрупувалося чимало гравців, отож вирішив пробивати сильніше низом — із надією на рикошет. Так воно майже й сталось. М’яч одскочив від оборонців на Нодія, тбілісець і відкрив рахунок. Коли забивали вдруге, я пройшов краєм і побачив, що Бишовець набігає на штрафний. Постарався, щоби моя передача була точною, а Толя не схибив.

У завершальному матчі знову перемогли турків — тепер у Стамбулі — 3:1. І знову ви «підносили снаряди». Саме з вашої передачі на 34-й хвилині Хмельницький вдруге вивів збірну СРСР наперед і рахунок став 2:1. Таке враження, що у вас відкрилося друге футбольне дихання…

— Мені було 29 — пора футбольної мудрості. Вік, коли розумієш, що потрібно робити, куди бігти та чи взагалі варто туди бігти. Такий собі футбольний «вовк», у якого ще є сили, але є й розуміння світу. Та й травми, слава Богу, обходили.

Цього разу ви провели в збірній, так би мовити, повноцінний підготовчий період. Знову взимку збірна їздила до «рідної» для Качаліна Південної Америки, де зіграла кілька контрольних матчів. Один із них — зі збірною Сальвадору, в якому ви з Анатолієм Пузачем відзначилися по одному разу. Пригадуєте?

— Грали на Національному стадіоні «Флор Бланка». Уже знали, що жереб обрав збірну Сальвадору нашим суперником і на мундіалі. Тож постарались, аби вони зрозуміли, хто є хто. Та й об’єктивно ми були сильнішими. До речі, наступним нашим суперником у південноамериканському турне теж була команда з нашої групи на чемпіонаті світу — збірна Мексики. З нею ми зіграли внічию — 0:0.

До заявки на чемпіонат не включили вашого одноклубника Євгена Рудакова, який вдало відіграв увесь відбірковий турнір. Це була серйозна втрата для команди?

— Женя тоді за грою був на голову вище за всіх голкіперів Союзу. А з Кавазашвілі який воротар — метр із кепкою… Думаю, в Мексиці Рудаков зіграв би надійніше за нього.

Де мешкали в Мексиці? Газети писали, що ваші суперники у групі — бельгійці — були дуже незадоволені умовами проживання, ще й навіть пригрозили господарям, що залишать чемпіонат, якщо ті не врахують усі їхні побажання. Вас усе влаштовувало?

— А хто нас запитував? Хтось там поїхав зі Спорткомітету, з кимось там домовився, ось і мешкали, де скажуть. Чиновники не про нас думали, а про свою кишеню.
Поселили нас у Мехіко навпроти галереї знаменитого мексиканського художника-комуніста Сікейроса. Він запросив нас у гості. Показав свій дім. Кегельбан, більярдна своя… Він там краще, мабуть, жив, аніж їхній президент.

— Чим пригощав?

— Шашликами.

— А зі спиртного?

— Та було щось місцеве.

— Вживали?

— Дехто собі дозволив. Я — ні.

— Через спеку, певно?

— Ні. Але було спечно. Мабуть, аби зекономити на перебуванні, нас поселили в кімнатах без кондиціонерів. Задуха, спати неможливо. Уночі виносили матраци у двір, там під простирадлами й спали. Кляли керівників на чому світ стоїть. Це ж треба: проїхали всю Південну Америку вздовж і впоперек (окрім, мабуть, Парагваю), заробляючи гроші, а на нормальні умови для команди не вистачило!

— А в Мексиці ви з ким мешкали?

— З Хмельницьким. Ми з ним скрізь були разом.

Радянська команда разом із мексиканцями відкривала чемпіонат. Що то за Кубок, який Альберт Шестерньов презентував президенту Мексики від імені команди? Потім жартували, що тепер той має віддячити й вручити навзамін збірній СРСР «Золоту богиню».

— Кубок Федерації футболу СРСР. Якби жарти справджувалися, ми би сто таких кубків подарували.

Ви зіграли з мексиканцями перший тайм, а потім вас замінив Анатолій Пузач. Не клеїлось у нападі?

— Ми повинні були їх обігрувати, мали перевагу. А забити не могли. Ось тренери й вирішили ввести свіжі сили.

— А чи знаєте, що ваша заміна стала історичною? Адже ви стали найпершим із радянських футболістів, якого замінили на чемпіонатах? І взагалі то перша заміна всіх чемпіонатів світу.

— Бачте, я навіть і не знав. Хоч так потрапив до історії.

Як взагалі гралось у високогір’ї? Анзор Кавазашвілі розповідав, що там навіть м’яч летить не так — швидше й далі. Йому весь час доводилося робити поправку на це.

— Можна грубо скажу: поганому танцівнику, самі знаєте, що заважає. Усе, що Анзор сказав, казки віденського лісу.

Другий матч групового турніру проти команди Бельгії ви провели на лаві запасних. У тому матчі блискуче діяли ваші одноклубники Хмельницький
і Бишовець, які забили три з чотирьох м’ячів збірної СРСР.

— Так, упевнено перемогли. Красивим був перший гол Бишовця. Він із лівої ноги майже не бив, а тут як дасть — і в «дев’ятку»! Та й Хмельницький красиво головою забив. Бельгійці відповіли лише одним, та й то вже під завісу.

У наступному матчі, 1-го червня із сальвадорцями, кияни знову були одними з найкращих у радянській збірній, яка й перемогла 2:0. Обидва м’ячі з передач Мунтяна забив Бишовець, грали в тому матчі й ви…

— Усі кияни грали, ось тільки Толю Пузача в другому таймі замінили. Сальвадорці не дуже й опиралися — вони вже пакували речі додому. А ось нам перемога була потрібна. Ми її зрештою й досягли

Збірні СРСР і Мексики набрали в груповому турнірі однакову кількість очок, одноковою була й різниця забитих і пропущених м’ячів. Хто мав залишитися для продовження боротьби в Мехіко, а хто поїхати в інше місто, вирішував жереб. Тягнути його команда делегувала Поркуяна. Це — легендарна вже історія. Розкажіть про це.

— Поркуян у Мексиці не грав. Але коли вирішували, хто від гравців команди тягнутиме жереб, Старостін сказав: «Гавриїл (він так Качаліна називав), пошлем Фартового». Поркуяна після успішного дебюту на чемпіонаті світу в Англії так і величали. І справді. Поїхав Валера і витягнув нам перший номер. Це значило, що залишаємося грати в Мехіко.

— Яка була тренерська установка на матч із уругвайцями?

— Спершу Качалін сказав, що я гратиму. А потім узяв і поставив Асатіані, якого знав по тбіліському «Динамо». Це була помилка. Адже в нас із Мунтяном награна зв’язка була, а він її порушив. Зрештою Асатіані довелося замінити, але було пізно. В уругвайців у півзахисті п’ятеро гравців, а в нас знову двоє. Це, думаю, вплинуло на результат гри.

Матч завершився внічию і вперше на чемпіонаті збірній СРСР довелося грати додатковий час. Радянська команда поступилася 0:1. Але гол той пропустила після помилки судді. Пригадуєте, як це сталося?

— М’яч чи то вийшов, чи то не вийшов за лінію наших воріт. Захисник Афонін вирішив, що вийшов, і припинив боротьбу. А уругвайці — ні. Подача на Еспарраго — і гол. Правда, й Кавазашвілі недограв епізод до кінця — стояв, мов укопаний.

Після матчу збірна СРСР опротестувала результат поєдинку. Із цього приводу вночі збирався навіть оргкомітет чемпіонату, але протест не задовольнили. Президент ФІФА Стенлі Роуз припустив можливість підкупу суддів, була створена навіть спеціальна комісія з вивчення підозрілих результатів. Ви теж припускаєте, що на результат матчу міг вплинути, так би мовити, сторонній чинник? Адже перед тим, як суддя матчу голландець ван Рівенс «не помітив» порушення правил уругвайцями, він не зарахував і гол Анатолія Бишовця.

— Роуз «припускає»… Дипломат-восьминіг він! Хто й кого покарав у результаті? Поговорили й роз’їхалися. Бандитська кухня, рука руку миє…

Після чемпіонату збірна знову зібралася вже в жовтні під орудою нових тренерів — Ніколаєва та Парамонова. Та без багатьох гравців. Завершили кар’єру в збірній і ви. Оглядаючись, що найпам’ятніше, найяскравіше з тих «збірних» часів?

— Одна гіркота. Перший чемпіонат світу — травма. Другий — травма. Готуюсь-готуюсь, усе ніби добре йде, й на тобі. Як Божа кара якась. А міг же виступити вдаліше!

«ПРОФЕСІОНАЛ НЕ МОЖЕ БУТИ ЗАДОВОЛЕНИЙ СОБОЮ»

Багато розмов довкола використання спортсменами стимуляторів. Останні викриття стосуються, зокрема, й радянських спортсменів, яких нібито змушували вживати важливі для результатів, але шкідливі для здоров’я препарати. Футболісти — не виняток?

— Нам постійно давали якісь ліки. Адже без травм не обходилося, та й навантаження були значними — організму потрібно було відновлюватись. А те, про що, певно, йдеться, — про допінг, то теж було. Лікарі пропонували особливі пігулки без назви, які розробляли в московському ЦНДІФК — Центральному науково-дослідному інституті фізичної культури. Тоді це було з розряду державних таємниць. Але можна було відмовитись. Я лише раз спробував дію такої таблетки, але зрозумів, що мені цього не потрібно, тож більше не вживав. Мене навіть щоразу намагалися підсунути на допінг-контроль, якщо його проводили, бо знали, що я «чистий». Але не пригадую, щоб хтось із футболістів збірної СРСР попадався на забороненому.

А як щодо «всевидющого ока» КДБ? У ваші роки без нього не обходилася жодна поїздка спортсменів за кордон. За вами також стежили?

— Інколи драматизують роль кадебістів. А вони переважно були цілком пристойні й адекватні люди. Із нами постійно по двоє їздили. Просили, щоби ми були гідними високого звання радянського громадянина, повсюдно демонстрували переваги соціалізму й комуністичного виховання. Скажімо, щоби не пиячили. Якщо посиділи десь у ресторані, то щоби неодмінно розрахувались.

— І що, не підводили «кураторів»?

— Та всяке бувало. Якось у Парижі один член команди провів якийсь час із повією. А потім думає: вона ж хвойда, то чого з нею розраховуватись? І не заплатив за послуги. А там же проституція «в законі»! Жриця кохання — до поліції, а та й взяла порушника під стражу. Мало того, що арештували, ще й виявили під час обшуку дві тисячі незадекларованих доларів. Краще б він розрахувався ними з тією повією! Скандал, словом. Довелося розбиратися за участю посольства. Слава Богу, вдалося загасити. Але то був, скажу вам, урок для всієї команди.
«Порушував», зізнаюсь, і я. Купував за кордоном заборонену в нас літературу — Солженіцина, Аллілуєву, Пастернака… Ховав те серед форми й перевозив. У мене взагалі гарна бібліотека, я, як кажуть, книголюб.

— Із «Динамо» прощалися без смутку?

— А я після себе зміну залишив. Мені Дід казав: «Усі колись підемо. Отож думай, хто гратиме після тебе». Я йому: «Володя Веремеєв». Маслов не підпускав його до основи. Мовляв, фізично неготовий. Але ж не все фізичні кондиції вирішують. У Веремеєва світла голова: він міг віддати пас туди, куди потрібно, метрів на 30–35. А це для півзахисника багато значить. А якось поїхали ми на гру з «Пахтакором» у Ташкент. А Маслов не поїхав — у нього сталося нещастя, син потрапив у аварію. Я й кажу нашому другому тренеру: «Нехай Веремеєв зіграє». Той: «Але ж Маслов проти». — «Вирішує наразі не він, а ви. І хто, — додав — у 50-градусну спеку краще зіграє — я, ветеран, чи молодий?» Так Володя й вийшов тоді у складі на весь матч. Зіграв дуже пристойно, а згодом і закріпився в основі.

— Вам довелося грати в одній команді з найвидатнішими гравцями свого часу. Якими вони були? Кого з них могли би виокремити як справді видатного?

— Насамперед Лев Іванович Яшин. Ми з ним не тільки в збірній грали, а й за московське «Динамо».

— Як це?

— Та там така історія. Поїхали москвичі після завершення сезону в комерційну поїздку тією ж Південною Америкою. Один матч програли, а один ледве внічию звели. Ось і вирішило центральне динамівське керівництво терміново посилити команду. Ну й закликали під московські прапори одноклубників: мене з Вітьою Банниковим з Києва, Месхі з Метревелі з Тбілісі. Важка була поїздка, багато тоді матчів зіграли. Під час турне ми з Яшиним мешкали разом. Він сам мене вибрав. Каже: «Із хохлом поселяйте, з Серебряниковим».

Лев Іванович дуже простою людиною був. Ніколи не возвеличувався, не зазнавався. Багато допомагав хлопцям. У житті всяке трапляється, тож якщо було потрібно, Яшин ішов і просив за інших. Він був блискучим, неперевершеним воротарем, тонким психологом. Мав і свої хитринки. Наведу такий приклад. 1963-го грали повторний матч 1/8 фіналу Кубка Європи зі збірною Італії в Римі. Рахунок нічийний — 1:1, і тут у наші ворота призначають пенальті. Бити зібрався Маццола, легенда «Інтера». Італійські вболівальники, думаю, вже приготувалися до торжества. Але вони не знали, з ким мають справу. Лев Іванович зайняв місце ближче до однієї штанги. Маццола, видно, гадає: «Ага, це він неспроста відкрив один із кутів, думає, що піддамся на спокусу й проб’ю туди, а він там і накриє. Битиму в захищений кут!» Та й пробив туди, де стояв Лев Іванович. А Яшин і не збирався нікуди далеко стрибати — м’яч узяв і не подякував. Переграв, словом, Маццолу.
Поважав я й Валеру Вороніна та Ігоря Численка — дуже порядні люди були. Їх налаштовували проти нас, проти України. Вони були професіоналами, розуміли, що ми — сильніші.

— А хто найперше згадується із зарубіжних зірок?

— Італієць Факетті. Він приятелював з Ігорем Численком. Якось після матчу збірних у Москві Факетті напросився до Численка додому — подивитись, як живе радянська футбольна «зірка». Після банкету поїхали втрьох до Ігоря (тоді Численко вже розлучений був). Факетті роздивився, приліг на ліжко, задумавсь, а потім, розкинувши руки, сміється: «Я — Факетті, ти — Численко, ми — футболісти, граємо за збірні. Ти був у мене вдома — бачив, як я живу. А ти як живеш?!» А ми справді гостили в Факетті під Міланом, де йому подарували величезний будинок у формі Ладі. Красиво, нічого сказати. І що йому тут відповіси?

Після здобуття незалежності українська збірна вже самостійно бере участь у чемпіонатах світу. Не заздрите нинішнім поколінням гравців?

— Ні. Розумієте, не можна заздрити. Зараз інший час настав. У хлопців є можливість захищати Україну. Це — висока честь і потрібно бути гідним цього.

— На ваш критичний погляд, як нинішні українські футболісти виглядають на тлі великих попередників та й кращих футболістів світу?

— Мені по-своєму подобається Мілевський. Довкола хлопця багато розмов, до нього по-різному ставляться. Але таких в Україні більше нема. Він один може тримати в напрузі всю оборону суперників, за що йому й дістається часто. Із такими нападниками півзахисту вільготно грати, головне, правильно це використовувати, грамотно підключатися до атаки.

— Ви згодні з тим, що будь-чого помітного в спорті можуть досягти лише люди з характером. Який він, спортивний характер?

— Це насамперед воля, жадібність до перемог. Прагнути перемагати потрібно завжди й в усьому, навіть у товариських матчах, на тренуваннях. Лише тоді й можна чогось досягти.

— Ви задоволені футбольною долею?

— Мені здається, що жоден гравець, якщо він самокритичний, не скаже, що повністю задоволений досягнутим. Адже професіонали не можуть бути задоволеними. А з роками ти стаєш професіоналом. Справжнім. Надто тоді, коли закінчиш виступати (сміється).

Оцените
Поделитесь
Оставили комментарии на форуме: 1
  • "Меня тезают смутные сомнения", що всю викривальну жовтизну наговорив Віктор Серебряніков, а не дописав УФ (який останнім часом це діло полюбляє).

    Тим паче, є один явний фактологічний прокол. У 1970 на ЧС Рудаков не поїхав не тому,що Качалін, чомусь, віддав перевагу Кавазашвілі. Рудік був залізним 1 номером, але у тому турне по Південній Америці,про яке тут пишеться, за місяць до чемпіонату важко травмувався, так що встав у ворота лише наступного року - у Динамо чемпіонат догравав Прохоров.

    Не вірю, що Серебряніков про це не пам'ятає.

    0+ 0- 0
    +-
    Фалько
  • Оставить комментарий на форумеОбновить