Бонус 10 000 грн Один із найзнаменитіших українських футболістів початку 60-х років ХХ століття, капітан легендарного київського «Динамо», Віктор Каневський — про долю й не тільки.
«У «Динамо» мене запросили листівкою»
— Вікторе Ізраїльовичу, ви — корінний киянин. Як часто згадуєте київські дворики, вулицю Стрілецьку, келії Софіївки, де мешкали?
— Та хіба можна таке забути?! Згадки інколи спливають несподівано, самі по собі. Домівка, друзі… Це — назавжди в пам’яті.
— Ви, як кажуть, од верстата. Із 16-ти років уже трудилися на серйозному заводі «Арсенал»…
— Час був складний, післявоєнний. Жили без розкошів. У родині, де було троє дітей, працював лише батько, мати хворіла. Отож почати працювати довелося рано.
— А що доводилося робити?
— Спершу був гравіювальником, робив різні висічки на знаменитих колись фотоапаратах «Київ» — таких нині вже нема. Відтак слюсарем-збиральником на тому ж «Арсеналі». Слюсарював пізніше і на «Транссигналі».
— А як же футбол?
— Він був улюбленою грою нашого покоління. М’яча ганяли завжди — коли могли й де могли. Узагалі росли доволі спортивними. Я добре катався на ковзанах, грав у волейбол, навіть за юнацьку збірну столиці виступав. Мій старший брат Олександр захоплювався водними видами спорту, пізніше став тренером збірної України з веслування…
Проте, як мовиться, ми вибираєм, нас вибирають… Напевне, футбол мене й вибрав. Почав виступати за дорослу команду «Машинобудівник», куди запросив тренер Лівшиць. Це була заводська команда, яка виступала на першість міста.
— Про серйозніший рівень не задумувалися?
— Задумувавсь. Уже тоді мене включили до збірної міськвно, потім і до збірної України. Звідти запрошували й до Москви, в «Торпедо».
— А чому не погодилися?
— Я ще зовсім хлопчиком був — куди мені було переїжджати?!
— А як до «Динамо» потрапили? Ви були, здається, першим киянином у повоєнному складі команди?
— Так і було. А запрошення стати динамівцем прийшло поштою, здається, у вересні 1953-го. Саме тоді й отримав листівку за підписом старшого тренера команди Олега Ошенкова з такою пропозицією.
— Тоді чи трохи згодом у «Динамо» з’явилися також інші місцеві футболісти, так званий київський набір — Лобановський, Базилевич, Трояновський… Це склалося випадково чи був свідомий вибір, політика керівництва команди, яка вирішила робити ставку саме на киян?
— Думаю, друге. Це був правильний курс, від якого не потрібно відмовлятись і нині. По-справжньому битися за честь команди можуть лише ті, для кого вона рідна.
— Але ж грали не лише кияни?!
— Це не суперечить тому, що сказав. Тоді й справді запросили групу гравців ще й із Закарпаття. У Київ прийшли Сабо, Медвідь, Турянчик. Але вони також були вихованцями українського футболу! Тоді в команді підібралися сильні виконавці. І все припасувалося, стало на свої місця.
— Проте з Ошенковим у вас не одразу склалося. Він, кажуть, хотів навіть відрахувати вас із команди, в армію спровадив…
— Я спершу виступав за «дубль», а потім мене, мабуть, «за неперспективністю» й справді «відрядили» до армійської команди. Там і виступав. Можливо, на цьому моя кар’єра в «Динамо» й скінчилась, аби не випадок. Ми грали на першість між частинами, а за грою спостерігав Ошенков. У тому матчі ми розгромили суперників із рахунком десь 10:0, а я м’ячів шість чи й вісім забив. Наступного дня до мене підійшов адміністратор: «Ошенков хоче бачити тебе в команді — поїхали». Хоче, то й хоче. Заїхали додому, я взяв свої «празникові» ігрові бутси (зазвичай я в кедах грав) і прибули в розташування команди. А наступного дня «Динамо» з кишинівським «Ністру» (тоді ще «Молдовою») мало грати. Хороша, скажу вам, була тоді в молдаван команда, потужна, на ходу. Ошенков зібрав «старших» — Зазроєва, Грамматікопула, Комана, інших та й каже: «Я вам центрального нападника знайшов — завтра гратиме». Так я і почав виступати за основний склад.
— Робітнича закалка, дворове виховання допомагали освоїтись?
— Аякже! Не без цього (сміється).
— Невдовзі стали лідером київських атак, багато забивали. Напевно ж, на вас накинули оком й іменитіші на той час команди. Спокушали?
— Неодноразово. Переважно — москвичі.
— Розповідали, що вам навіть квартиру виділили в Москві…
— Насправді було так. 1958-го «Динамо» взимку вирушило в турне в Єгипет. А я захворів, отож залишився вдома. Тоді до мене й під’їхали армійці столиці. «Переговорником» був сам Всеволод Бобров. Наобіцяли багато чого, в тім числі й квартиру. Я навіть на оглядини з’їздив до Москви. Але потім зупинивсь. Я ж — киянин, чого кудись поїду?! Так знову нікуди й не поїхав.
— 1960-го року (вже за тренера В’ячеслава Соловйова) ви стали капітаном «Динамо». До речі, тоді капітанів обирали чи призначали?
— Вибирали гравці, таємним голосуванням…
— У «Динамо» було багато авторитетних футболістів, збірників колишнього Союзу. Наприкінці 1950-х, зокрема, Юрій Войнов, Віктор Фомін, Володимир Єрохін, Олег Макаров…
— Усі вони були висококласними футболістами. Юрій Войнов і на чемпіонаті світу 1958-го року виступав. Блискучий був гравець. Працездатний, з відмінним ударом…
— Ви з Олегом Макаровим були претендентами на поїздку на чемпіонат Європи 1960-го, де збірна СРСР здобула золоті нагороди. Але не поїхали. Як гадаєте, чому Борис Аркадьєв не включив вас до остаточного складу команди?
— А ми були серед претендентів? Бачте, я й не знав цього. А чого не взяв? Він тренер — він і не взяв.
«Чемпіонат світу — найвище досягнення будь-якого футболіста»
— 1962-го збірна СРСР удруге виступала у фінальній частині чемпіонату світу. До складу команди включили й чемпіонів країни, динамівців Сабо, Серебряникова і вас — капітана киян і одного з найкращих бомбардирів союзної першості. Як на чемпіонів, мало. Чому трьох, а не більше? Адже тих же торпедівців було, скажімо, шестеро…
— Московське керівництво — московські футболісти. Тоді взагалі в основному лише столичних до збірної брали. Але вони заслужено потрапляли до складу команди, гравцями були відмінними.
— Як готувалися до мундіалю?
— Спочатку в Москві на ковзанку ходили. Потім перебралися до Угорщини, де тренувалися уже по-справжньому — на футбольному полі.
— Чемпіонат світу розпочинався наприкінці травня. Для радянських футболістів, які розпочинали сезон, зарано. Це позначалося на вашій готовності?
— Я б не сказав, що це суттєво вплинуло на нашу форму. Ми провели кілька контрольних матчів, мали достатню ігрову практику.
— Як зустріли в Чилі?
— Грали й мешкали в Ариці — крайня точка країни, далі — нікуди, берег Тихого океану. Стадіон маленький — як у нас в українському райцентрі. Проте гарні тренувальні поля, непогані готель, харчування.
— Кухня місцева, чилійська?
— Ні, європейська.
— Ви на поле вийшли в першому ж матчі збірної СРСР — проти югославів. Якщо направду — ноги не судомило?
— Що вам сказати? Хвилювався, звісно.
— У ту пору між СРСР і Югославією були непрості міждержавні стосунки. Це позначалося на тому, як керівництво налаштовувало вас на гру?
— Про політику не йшлося. Перемагати потрібно було однак, безвідносно до неї.
— Розкажіть про цей матч.
— Гра була жорстка, справжня рубка. Можливо, й справді югослави керувалися не лише спортивними мотивами? У першому таймі ми мали незначну перевагу, але не забили. А в другому навіть удесятьох (югослави серйозно травмували Дубинського) провели два м’ячі й виграли.
— Андрій Старостін, один із керівників збірної СРСР на чемпіонаті, згадував, що перед матчем з югославами він найбільше непокоївся за Каневського, який був дебютантом такого турніру. Але, зізнався тренер, хвилювався даремно — ви зіграли на високому рівні.
— Добре зіграла вся команда. Я теж старався.
— Ви взяли участь і в другому поєдинку збірної — з колумбійцями. То був дивний матч. Вигравали 4:1 і звели до нічиєї, а, кажуть, могли й програти. Що то було? У вас є своє пояснення? Можливо, якісь місцеві шамани начарували?
— Не знаю як потойбічні гравці, а Яшин у тому матчі зіграв не в свою гру. Два голи точно на його воротарській совісті. Та й оборонці наші діяли не кращим чином. Ще б хвилин із пять — ми й більше пропустили б. У мене нема логічних пояснень, чому так сталось.
— Зрозуміло, що в тренерів після цього були претензії до оборонців. Але в наступній грі з уругвайцями на лаву посадили чомусь вас з Михайлом Месхі. Качалін якось обґрунтував таке рішення?
— Знаю, що в одній з книг Качалін хвалить дії нашого нападу, зокрема й мої, в матчі з Колумбією. Утім, на наступний матч він і справді замість мене виставив Мамикіна. Проте я не ображаюсь. Олексій зіграв непогано, гол забив. Відтак природно, що й на наступний матч із чилійцями на поле вийшов він, а не я.
— Чвертьфінальну гру збірна СРСР господарям програла — 1:2. І Мамикін, за загальним визнанням, діяв невдало. Не хотілося вийти й допомогти команді?
— Ну, вийти я не міг — тоді замін на чемпіонатах світу ще не дозволяли. А виставили б у стартовому складі, зіграти міг би, можливо, й краще.
— На ваш погляд, чому в Чилі зіграли так, як зіграли?
— Є думка, що збірна СРСР зразка 1962-го року була найсильнішою за всі роки її виступів на чемпіонатах світу та Європи. Не буду з цим сперечатися. Але переконаний: ми зарано залишили чемпіонат, не повинні були програвати чилійцям. Ох, Леве… (зітхає).
— У Чилі поїхали троє київських динамівців. Окрім вас, Віктор Серебряников та Йожеф Сабо. Але виступали лише ви. Вам не заздрили?
— Заздрили. Але заздрість була, думаю, білою. Звичайно, їм хотілося зіграти на чемпіонаті. Хлопці були чудовими футболістами. Обидва — витривалі, наполегливі, належно готувалися до матчів. Але зіграли вони вже на інших чемпіонатах світу.
— На чемпіонаті ви бачилися з Пеле. Подейкують, на згадку про ту зустріч у вас автограф від «короля футболу» залишився. Розкажіть про це.
— Разом із Пеле спостерігали за фінальним поєдинком Бразилія — Чехословаччина з трибуни. Він участі в матчі не брав — його зламали ті самі чехословацькі футболісти ще під час групового турніру. Я й скористався з нагоди взяти автограф у кумира. Бразилець розписався на моєму квиткові.
— А в радянських футболістів Пеле автографи не брав?
— Ні. У нього, певно, квитка не було (сміється).
— Отой чемпіонат світу — єдиний у вашій біографії. Він став для вас чимось особливим, віхою?
— Безперечно. Участь у світовій першості — найвище досягнення будь-якого футболіста. Я — не виняток. Ті ж, хто брав участь у двох, трьох чемпіонатах — це еліта футболу. Адже таке означає, що вони — одні з кращих у світі впродовж восьми, дванадцяти років, вони — справжні зірки.
— Після Чилі вас до збірної вже не запрошували.
— Збірну очолив Бєсков. У нього було своє бачення гри, були футболісти, яких він знав краще, яким довіряв. Напевне, я не був з їхнього кола.
«Інколи сперечалися з Яшиним. Переважно вигравав я…»
— Леонід Островський згадував, що після того, як Соловйов пішов із команди, найавторитетніших гравців «Динамо» — вас, Лобановського, Щеголькова, Турянчика, Бібу, Сабо, ще когось — запросили в партійне ЦК порадитися щодо кандидатури нового тренера. Були кандидатури того самого Ошенкова, Бєскова, Маслова. І гравці вибрали Маслова. Було таке направду?
— Такого не було. Нас ніхто нікуди не запрошував і ніхто ні про що не запитував!
— Отже, легенда…
— Так, легенда…
— Але Маслов таки прийшов і за якийсь час позбувся чи не півкоманди, в тім числі й вас. Ображались чи розуміли?
— А чого ображатись? Новий тренер мав право на будь-які зміни в складі команди. Він упроваджував власну концепцію гри. Мабуть, вона була прогресивною, адже «Динамо» з Масловим тричі поспіль ставало чемпіоном Союзу. Це велике досягнення на ту пору.
— Вас називали фахівцем по Яшину й Маслаченку, яким забивали досить часто. Ви якось спеціально готувалися до протистояння з ними, вивчали їхні дії, манеру гри? Чи вони, знамениті голкіпери, просто були подразником для вас, не менш відомого бомбардира?
— Відверто кажучи, мені було без різниці, кому забивати. Забивав і все. І з Яшиним, і з Маслаченком у нас були чудові товариські стосунки. Інколи, правда, сперечались. Однак лише про те, чи заб’ю та чи пропустять. Скажімо, я підходив перед матчем до того ж Яшина та казав: «Готуйся, Льово, сьогодні я тобі покладу м’яча». А він: «Ні, не заб’єш!» Переважно таку суперечку вигравав я. Потім Яшин написав у книжці, що найбільше з нападників він боявся Каневського.
— Напевно, так і було, якщо сам написав?
— Напевне… Але я не готувався до когось із голкіперів окремо. Удавалося забити — щастило мені, не вдавалось — їм.
— Але нападники зважають на те, проти кого доводиться діяти, враховують манеру гри голкіпера, його слабкі чи сильні сторони? Той, приміром, далеко виходить із воріт, а той невпевнено діє на «другому поверсі» чи, навпаки, знизу?
— Форварди звичайно ж знають те, як діє той чи інший воротар. Але на полі під час гри, відверто кажучи, не до того. Там не до роздумів, доводиться грати залежно від конкретної ситуації.
— Свої найкрасивіші голи пам’ятаєте?
— Кожний гол по-своєму пам’ятний і важливий. Але, звісно, бувають і особливо важливі. Таким є, мабуть, гол у ворота куйбишевських «Крил Рад» у фіналі Кубка СРСР 1964-го року. Він справді й переможний, і красивий. М’яч відскочив од когось із захисників і я, згрупувавшись і підлаштувавшись під нього, пробив злету — воротар не мав шансів.
— Тренерську кар’єру розпочинали в запорізькому «Металурзі». А потім пристали на пропозицію Войнова й ще рік як гравець провели в одеському «Чорноморці». Чим заманив вас Юрій Миколайович?
— У Запоріжжі зрозумів, що ще не награвся. Навіть думав їхати в Москву в «Динамо». Одеса переважила. Не хотів відмовляти Войнову, та й друзів у Південній Пальмірі було багато. Виступав в Одесі, правда, лише рік. А потім п’ять літ тренував харківський «Металіст», який вивів до першої ліги.
— Це правда, що саме ви запропонували перейменувати команду, яка тоді називалась «Металург», на «Металіст»?
— Харків’яни належали до спортивного товариства «Зеніт». А це — «оборонка». Вирішили якось замаскувати належність команди до промисловості. Тоді я й запропонував: а давайте назвемо «Металістом». І традицію якусь збережемо, і натяки приберемо. Так і назвали.
— Ви заслужений тренер Узбекистану. Звання отримали як другий тренер «Пахтакора». Розкажіть про цей період своєї кар’єри.
— Заслуженого я, даруйте за каламбур, заслужено повинен був отримати в Україні. Спочатку як гравець, адже багато років був капітаном київського «Динамо», чемпіоном і володарем Кубка країни, виступав за збірну СРСР. Потім як тренер за те, що вивів до першої ліги «Металіст», а згодом — «Таврію», з «Дніпром» дійшов до півфіналу Кубка СРСР. Інші отримували, а мене чомусь постійно обходили. А якось натякнули — все через горезвісну п’яту графу в паспорті. В Узбекистані вона не була, видно, проблемною.
У Ташкент потрапив разом із Соловйовим, з яким здружилися ще в київському «Динамо». Як другий тренер відповідав і за підбір гравців. У пошуках здібних футболістів об’їздив увесь Узбекистан. Тоді в команду прийшли Ан, Федоров, Ісаков, Хадзіпанагіс… Із цими хлопцями «Пахтакор» вийшов у вищу лігу. На жаль, 1979-го року сталася трагедія — основний склад «Пахтакора» загинув у авіакатастрофі…
— Ви тренували й багатьох українських, згодом — відомих футболістів. У вашій юнацькій збірній грав Дем’яненко…
— Толю я тренував ще у Дніпропетровську. Він тоді зовсім юним був, вітром хилитало. Статура ніби й непогана, а ось ноги слабкими були. Потім, коли вже у федерації працював, мені доручили готувати українську команду на турнір «Переправа» — фактично першість Союзу для гравців до 21-го року. Зібрав гарну компанію: в Сухумі ми тоді перше місце вибороли. Приїхав до мене Сучков, каже: «Лобановський просить порекомендувати когось із молодих у «Динамо». Я й порекомендував Михайлова, Кузнєцова, Дем’яненка. Усі потім зірками стали.
«Наш бізнес із Толею Бишовцем в Америці прогорів»
— 1980 року вас запрошували працювати з національною збірною Алжиру. Але не поїхали. Кажуть, через якийсь конфлікт із українською федерацією футболу. Чи не внесли б ясність?
— Ніякого конфлікту не було! У мене вже й квитки на літак на 11-е січня з Москви були заброньовані. Але 31-го грудня Тамара Главак — була така секретар київського міськкому партії — зарубала мою поїздку. «Нікуди не поїдеш, сидітимеш вдома», — сказали мені. Це переповнило чашу терпіння. Відтак я заявив про намір назавжди виїхати з СРСР. Що тут зчинилося! Ледве не ворогом народу мене називали. Із партії виключили…
— Існувала версія, що вас не випускали за кордон, бо попрацювали тренером у дніпропетровському «Дніпрі» — команді «Південмашу», тож могли знати якісь оборонні секрети. Ви й справді знали, як робити бойові та космічні ракети?
— Ви ж розумієте що це — безглуздя?! Привидітися таке могло лише у хворій уяві! Ех… (Гірко зітхає.)
— Після того, як поклали партквиток, у вас відібрали й посвідчення майстра спорту?
— Партквиток у мене відібрали в райкомі відразу після виключення з партії. А посвідчення в спорткомітеті віддав.
— А як? Викликали і кажуть — віддай?
— Майже так і було. Я ж не міг його з власної волі здати?! Віддав усе.
— Ваше ім’я повилучали з усіх довідників і навіть із книжки про історію київського «Динамо» «Атакующая вершины». Її автором був київський журналіст Валерій Мирський. Це правда, що ви виросли разом?
— Ми й справді товаришували. Я навіть зі своєю дружиною, з якою разом понад півстоліття, познайомився у Валерія вдома.
— А вам він як пояснив таке «обрізання» історії?
— Я з ним не бачився, тож не міг спитати про це. Але ж хіба це він зробив? Йому, мабуть, сказали: або — або. Або прибери Каневського, або книжка не вийде. Тих, хто вимагав це, мало назвати дурнями. Вони просто — безголові…
— Відчували тиск? У чому він проявлявся? За вами стежили, вас підслуховували?
— І підслуховували, і стежили. Причому не надто й ховаючись. Через це я навіть зі старими знайомими обмежив спілкування — не хотів, щоб у них були неприємності. Дехто, правда, й так поспішив мене «забути».
— І багато було таких?
— Та Бог їм суддя — не хочу й згадувати! Із друзів найбільше мене підтримував Лобановський. Демонстративно приходив у гості, а 1983-го допоміг із працевлаштуванням у дочірній команді «Динамо» в Ірпіні.
— Якийсь час ви навіть будівельником підробляли?
— А що залишалось?! Мене нікуди не приймали на роботу. А жити потрібно ж було якось. Ось і влаштувався будівельником. Будинки культури на Чернігівщині будував, у Москві працював.
— Припускаю, що довгоочікуваний дозвіл на виїзд сприйняли з неабияким полегшенням?
— Як вам сказати? Швидше, зі сподіванням на краще.
— Як зустріла «Америка-розлучниця»?
— Починати життя фактично з чистого аркуша та ще й у чужій країні завжди складно. Тут комплекс проблем — і мовних, і професійних, і навіть світоглядних. Минуло доволі часу, поки адаптувалися до Америки. Та, нічого, якось прилаштувались.
— Кажуть, в Америці ви стали «спартаківцем»…
— Я? Ні! Ви, мабуть, маєте на увазі спортивну школу «Спартакус» у Нью-Йорку, куди мене запросили тренером дитячої команди? Я там попрацював місяців із вісім, а потім заснував свою, де нині займаються діти емігрантів.
— Є серед вихідців з СРСР талановиті футболісти?
— Траплялись. Але це — Америка. Тут на першому місці — кар’єра, а спорт все-таки більше для здоров’я.
— А як з футболом у молодших Каневських?
— Не склалось. Онуки тренувались, але я ж бачу, хто чого вартий. Ні, кажу, займіться чимось іншим, не ваше це.
— Знаю, що займались організацією футбольних матчів з іще одним відомим українським футболістом, учасником чемпіонату світу 1970-го року Анатолієм Бишовцем.
— Коли Толя з національною збірною СРСР та московським «Динамо» працював, ми влаштували комерційні матчі в Гматемалі й Коста-Ріці. Повинні були грати ще й у Венесуелі, але там розпочалася чергова революція, тож ми не поїхали. Невдалим вийшов у нас футбольний бізнес. Можна сказати, що прогоріли ми.
— Ви стежите за футбольними подіями в Україні, Європі?
— Обов’язково! Благо, комунікації нині дозволяють це робити. Дивлюся все, що транслюється.
— Тоді, безперечно, спостерігали й за дебютом збірної України на світовій першості 2006-го року в Німеччині. Як оцінюєте її виступи?
— Будь-яку команду, не лише збірну, можна оцінювати лише за стабільністю її виступів. Спалах, навіть яскравий, не показник, він — випадок.
— Підтримуєте зв’язки з вашими колишніми партнерами по «Динамо» і збірній СРСР?
— Часто спілкуюсь із Бібою. Ось і вчора Андрій телефонував, розповідав про останні події в Україні. Коли приїздив в Україну, зустрічався з Блохіним, Мунтяном, Сучковим, відвідав могилу Лобановського…
— Америка стала домівкою? За Києвом, Україною не сумуєте?
— Домівок може бути багато, але Батьківщина — одна! Там, де народився й виріс. Я 53 роки прожив у Києві. Знаю кожен його будинок, кожен ріг цього будинку. І це — моя Батьківщина. А Америка — моя домівка. Так сталося.
