Максим Левицький: "Лобановський запитав: "Чому голову опустив? Тебе що, розстріляли? Виходь і грай!"

Максим Левицький: "Лобановський запитав: "Чому голову опустив? Тебе що, розстріляли? Виходь і грай!"

65
Максим Левицький: "Лобановський запитав: "Чому голову опустив? Тебе що, розстріляли? Виходь і грай!" - изображение 1Життя нашого героя нагадує дуже цікаву й пізнавальну книгу. Персонаж цього літературного твору настільки унікальний, що його тяжко сплутати з будь-ким іншим. Максим Левицький — не просто чудовий український воротар, якого любили не лише в нашій країні, а й за її межами.

Саме він здійснив неймовірний стрибок кар’єрними сходинками з аматорів до вищої ліги. Саме він став улюбленцем сімферопольської публіки на довгі роки. Саме він прийняв на себе весь удар за програний матч у плей-оф німцям 2002-го. Саме він своєю працею спочатку створив собі казку у Франції, а потім був її позбавлений через злі язики.

Спілкуючись із екс-воротарем збірної України, чемпіоном Росії у складі «Спартака», творцем однієї з найдовших «сухих» воротарських серій у Східній Європі, відкрив для себе не лише багато прекрасних фактів минулого, а й познайомився з особистістю, яка була втаємничена впродовж багатьох років на тлі м’яча та воротарських рукавичок. Може, тому наша розмова розпочалася із забороненої донедавна у футболі теми — політики. Левицький, попри все, на той момент перебував у центрі знедоленого Криму…

«Читаю про ГУЛАГ. Боюся, що події можуть повторитися»

— Пане Максиме, дозвольте поцікавитися тим, яка ситуація нині у Сімферополі…

— Чесно кажучи, не знаю, що відповісти. Скажу лише, що все відбувається дуже й дуже некрасиво…

— Які настрої панують у місті?

— Напевне, обмежуся коротким описом подій. Розумію, що така інформація зовсім не для футбольної газети. Місто буквально кишить людьми, яких можна називати по-різному, але суть від цього не зміниться — таємними агентами, КДБешниками… Наприклад, сьогодні бачив хлопця, який мирно і спокійно мітингував. Так його безцеремонно запакували в машину й повезли в невідомому напрямку. Насправді, страшна картина…

— Якщо не помиляюся, ви дуже часто буваєте в Росії.

— Знаєте, як усе сталося насправді… Мені дуже образливо, що одна моя країна нападає на іншу мою країну. Я громадянин Російської Федерації, який постійно мешкає на території України, до всіх оцих подій відчував себе абсолютно комфортно й безпечно. Що буде далі? Уявлення не маю. У Криму зараз простий закон — сильніший той, у кого зброя в руках. Я нині читаю книжку Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ»… Боюся, щоби ті події, про які в ній йдеться, не повторилися. Нині нам не кажуть про пролиту кров, але, скоріше за все, нам просто про це не повідомляють.

— Ви народилися в Росії, коли ж вам виповнився рік, сім’я переїхала до Криму. Там провели все своє свідоме життя, згодом грали в Росії та Франції. Чи були у вашому житті ситуації, коли відчували дискримінацію чи утиски на національному ґрунті?

— Колись над цим питанням я навіть не задумувався. У мене є друзі з різних країн і континентів, але ніколи жодних проб­лем не виникало. Мабуть, таке загострення ситуації комусь вигідне.

— Пропоную детальніше зазирнути в роки вашого дитинства. Читав, що ваш батько був військовим. Бажання піти його шляхом виникало?

— Моя любов до футболу з’явилася несподівано. На уроці фізкультури побачив м’яч і зрозумів, що мені подобається його буцати. Згодом почав займатися у школі під Сімферополем, у селі, що називалося Добрим. Коли тобі 8 років, то про далеке майбутнє не думаєш. Із роками життя складається певним чином і рухається у визначеному напрямку.

— У Бразилії є відомі пляжі Копакабана. У Сімферополі, кажуть, на березі найбільшої річки Криму, Салгиру, є такі собі пустища, де місцеві дітлахи роб­лять перші футбольні кроки…

— Трішки підкоригую. Неподалік Сімферополя на березі Салгиру створили Сімферопольске водосховище. У той час, коли вода спадає, з’являється дно, на якому діти організовують собі футбольні поля. Вода відходить, виростає трава, й діти зай­маються улюбленою справою. Принаймні, в мене все було саме так.

«Думав, що після гри з «Нивою» виженуть з команди»

— Чи справді ваш перехід із аматорського до професійного футболу відбувся завдяки Анатолію Заяєву?

— Так, це його заслуга. Анатолій Миколайович, Царство йому Небесне, дуже багато зробив для мене. Буду відвертим: у нас вистачало непорозумінь і протиріч, але я вважаю його дуже хорошою людиною. Нині відсутній практичний перехід із аматорського футболу до професійного. А колись Заяєв допоміг не лише мені, а й Сергію Єсіну, братам Кунденкам. У кінці сезону він завжди збирав молодих і перспективних кримських хлопців і організовував матч для того, щоб оцінити їхні здібності. Саме в таких матчах обдарований тренер помічав майбутні таланти. Я пам’ятаю навіть день, коли Заяєв запросив мене до лав «Таврії». Це сталося 1 лютого 1993 року. Під час матчу Анатолій Миколайович підійшов до мене і сказав, що завтра чекатиме мене об 11 годині на стадіоні.

— Цікава історія, пов’язана з підписанням вашого першого професійного контракту…

— Так, цей контракт, який було укладено строком на 3 роки, мав такий вигляд: два чистих аркуші паперу з моїм прізвищем. Існує таке поняття — зачепитися за команду. У такому віці не задумуєшся над фінансовими питаннями чи підводним камінням.

Не шкодуєте, що, зрештою, зважилися на підписання того сумнівного документу?

— Я тоді дуже хвилювався. Але життя підтвердило, що це був правильний вчинок. Я здійснив стрибок із КФК у вищу лігу. Більше того, основний воротар «Таврії» Олександр Петров «зламався», тож я отримав повноцінний шанс заявити про себе. Такий різкий перехід із різницею в класі не пройшов безслідно — у мене була купа ляпів, помилок і «привозів». Уже в Новоросійську, куди приїхав після Сімферополя, почав демонструвати зрілий футбол. Це лише «Барселона» може запрошувати до своєї академії 15-річного Мессі, а за кілька років він уже отримує місце в основній команді. У нас же молоді хлопці радіють, коли потрапляють у другу лігу, де в буквальному розумінні б’ються на полі з мужиками.

— До речі, вам ніколи не хотілося забивати м’ячі у ворота?

— Ще й як! На дитячих турнірах я дуже багато забивав. Але із часом воротарська професія взяла гору. У Сімферополі було таке невелике поле, пісочниця. Кажуть, його зараз переробили, давно там не був… Ворота стояли там хокейні. Мій перший тренер Валерій Шведюк вимагав, аби воротарі відбивали м’ячі без рук. Тому талант польового гравця був присутнім. Ми недавно зустрічалися з однокласниками. Так ось, на одній із фотографій у 8-му класі за зростом я був третім із кінця. І лише за одне літо перед 9-м класом підріс на 12 сантиметрів. Для воротаря зріст — визначальна якість.

— Ви згадували прикрі моменти. Один із найвідоміших — матч проти тернопільської «Ниви» у Сімферополі. За рахунку 2:0 на користь «Таврії» ви спершу відбили м’яч перед собою, потім кулаками зрізали навіс у свої ворота. Коли ваші партнери таки забили третій, як виявилося, переможний, гол, на 88-й хвилині ви на рівному місці заробили червону картку…

— Абсолютно правильно. Уважно вас слухав і скажу, що так і було. Більше того, той матч і зараз у мене перед очима! А минуло ж 20 років! Думав, після цього мене виженуть…

— Зовсім скоро ви повернулися на поле за рахунку 6:0 на користь «Таврії» в матчі з «Волинню». Там особливо кумедними були вигуки з трибун…

— Тренери випустили мене на кілька останніх хвилин — відчути гру. Виходжу на поле, а вслід чую: «Зараз зрівняють!»

— Кажуть, що ви тоді розсміялися…

— А як не сміятися! Більше того, на останній хвилині мав пропускати. У мене навіть така думка з’явилася: «Навіть за 6:0 я все одно пропущу». Нападник суперника обіграв мене й пробивав у порожні ворота, але наш останній захисник Дмит­ро Дем’яненко виніс «смугастого» з лінії. Після матчів керівництво нам завжди вручало скляночку пива. Після тієї гри я вдячно поділився своєю порцією з Дмитром.

«У Марселі в мене летіли телефони, банани, апельсини, вибухові пакети…»

— Заради справедливості варто сказати про те, що того сезону ви запам’яталися «сухою» серією тривалістю 400 хвилин, а також десятком «сухих» матчів. А ще 1994-го «Таврія» вийшла до фіналу Кубка України, де у серії післяматчевих пенальті поступилася «Чорноморцю».

— Саме тоді травмувався мій колега Петров. У матчі-відповіді 1/2 фіналу проти «Вереса» у старті вийшов я. Саме в Рівному я вперше почув непристойний вигук на адресу двох татар — Толята Шейхаметова і Сефера Алібаєва. Але це не прояв агресії чи певні дискримінаційні моменти. Уболівальники таким чином намагалися вивести суперника з рівноваги. І це цілком нормальні методи. Такі гасла кричали й у Львові. До такого висновку я дійшов після того, як із «Сент-Етьєном» приїхав у Марсель. Що там у мене тільки не летіло: телефони, банани, апельсини, вибухові пакети… Уболівальники намагаються таким чином допомогти своїй команді. Щодо націоналізму, який так штучно шукають, то його я не зустрічав. Гуляв спокійно у Стрию та Львові, спілкувався російською, але ніхто кривого слова мені не сказав!

— Якщо вже торкнулися теми вболівальників, то цікаво було би почути, де приймали найкраще…

— Найперше, на думку приходить двобій зі збірною Німеччини. Коли бачиш, як 100 тисяч в унісон з Олександром Пономарьовим співають Гімн і всі тримають у руках синьо-жовті Прапори… У матчі-відповіді в Дортмунді теж було непогано, але не так, як у Києві. Окремо мушу сказати про «Сент-Етьєн». Там шалена атмосфера, де вболівальники підтримують по-іншому. Там, у принципі, все по-іншому. Пригадую матч проти «Ланса» на виїзді. Це, мабуть, найкраща гра в моїй кар’єрі. Ми переходили центр поля лише кілька разів за матч, і то лише тоді, коли я вводив м’яч у гру. А матч той закінчився нульовою нічиєю. У «Ланса» було безліч моментів.

— Якщо згадувати українських уболівальників, то чию підтримку можете назвати зразковою?

— Пригадую матч проти «Динамо» 1998-го року. У Сімферополі тоді зібралося майже 30 тисяч наших уболівальників. Киян очолював Валерій Лобановський. Ми зіграли 3:3, а ще ж на 58-й хвилині ми «горіли» з різницею в три м’ячі. Наш сімферопольський «третій» сектор почав шалено кричати: «Таврія!». Ми пішли вперед, і завдяки хет-трику Олексія Осипова зрівняли рахунок. На останніх хвилинах Олександр Гайдаш міг забивати переможний гол, але не влучив у порожні ворота. Відбулося якесь нереальне єднання команди. Після матчу ми ще годину сиділи в роздягальні, чекали, коли вболівальники розійдуться. Але щойно ми вийшли, як нас почали нести на руках. Щодо виїзних матчів, то дуже подобалося у Львові. При заповненому стадіоні я не грав жодного разу, але навіть у такій кількості місцеві вболівальники дуже завзято підтримували «Карпати».

— Свого часу в «Таврії» працював відомий у Криму функціонер і бізнесмен Рувім Аронов. Він займав керівні посади в клубі, певний період навіть виконував обов’язки головного тренера. На публіці він не з’являвся давно. Можливо, ви чули, як у нього справи…

— Я вам казав, що про Заяєва в мене прекрасні спогади. Зате про Аронова сказати такого не можу. Робота під його керівництвом задоволення ніякого не приносила. Нічого доброго чи поганого він мені не зробив… Останнє, що я чув про нього від знайомих, це те, що він фігурує в кримінальних справах. На суд мене не запрошували, тому деталей не знаю.

— Цікаво почути вашу думку про колишнього партнера Мамуку Джугелі, який виступав за низку українських команд. Нині він має відношення до кількох команд нижчого російського дивізіону. Кажуть, що людиною він був непересічною…

— Востаннє я його бачив ще тоді, коли перебував у ФК «Ростов». Усі грузини володіють унікальними рисами характеру… Якщо в команді є грузин, то він обов’язково є душею команди. Вони прекрасно співають і чудово танцюють. Тому під час командних бенкетів такі люди незамінні. Щодо футбольних якостей, то назву його шулікою, бо особливо не рухався по полю, але все, що «падало» у штрафному майданчику, він підхоплював і миттєво пробивав по воротах. Типовий якісний форвард.

— У вашій кар’єрі був ще один матч, який, напевне, часто снився вам у кошмарах. 1997-го «Таврія» поступилася запорізькому «Металургу» з рахунком 8:1, а ви до 34-ї хвилини 5 разів виймали м’яч із сітки воріт. Замінили вас ще в першому таймі. То був не ваш день?

— Це «не день» усієї команди. Щодо мене, то тут справді ситуація трагічна. Пов’язую такі провали з різким переходом кар’єрною драбиною. Усі м’ячі після ударів у бік воріт опинилися у сітці. Це, напевно, найгірший матч у моїй кар’єрі. Зате в другому колі з «Металургом» я провів кардинально протилежний за своїм змістом матч.

— «Таврія» опинилася на межі вильоту…

— «Висіло» аж п’ять команд, і ми були дуже близько до першої ліги. За рахунку 1:0 на користь запоріжців арбітр призначив у наші ворота пенальті. Якби я його пропустив, то ми не змогли би навіть нічию вирвати. Із ударом я впорався, а ось добивання було курйозним — суперник пробив точнісінько в мене, а м’яч зрикошетив у гравця, що бив. Відтак, мені довелося вводити м’яч од воріт. Я зробив це успішно — розпочав результативну атаку: Володя Фурсов поборовся, а Сашко Гайдаш забив. Таким чином, ми заробили рятівне очко, в останньому турі обіграли тернопільську «Ниву», а в прірву зірвався «Чорноморець».

«Суха» серія? Можна було ставити стілець у воротах і попивати каву»

— Коли залишали «Таврію», чи мали інші варіанти продовження кар’єри? І чому обрали саме новоросійський «Чорноморець»?

— На той момент мене у Сімферополі все «дістало». Я свідомо йшов на конфлікт, хотів змінити обстановку. Тоді «Таврію» якраз очолив Анатолій Коробочка. Він викликав мене і сказав, що бачить моє роздратування й бажання поїхати з рідної команди. Трохи раніше мене запрошував Бернд Штанге в «Дніпро», а в Росії мною зацікавився «Шинник». У Новоросійську я відразу опинився в основі — всі основні воротарі були травмовані. Навіть молодий Іван Левенець, який із часом грав у «Локомотиві».

— Ваша «суха» серія тривала 809 хвилин, що стала другою за тривалістю у чемпіонатах Росії, увійшовши у топ-150 воротарських серій у світі. А ще це 7 місяців без пропущених м’ячів. Із кожним матчем страх утратити недоторканність воріт збільшувався?

— Усе дуже просто — так склалися обставини. Як би я не любив свій чемпіонський «Спартак», із моїми товаришами Володею Бесчастних і Єгором Титовим, але «Чорноморець» можу назвати найзгуртованішою та наймонолітнішою командою в моїй кар’єрі. У нас був дуже скромний бюджет, на рівні середняка першої ліги. Зате колектив — феноменальний: українці Олександр Призетко і Сергій Снитко, камерунець Жеррі-Крістіан Тчуйсе, росіянин Денис Попов. Уся заслуга за результати належить нашому головному тренерові Володимиру Федотову. Якби він працював у Європі, то досяг би прекрасних результатів. Він оперував європейським методом — ніякого крику, брутальних слів. Наприклад, Дениса Попова він сформував як футболіста всього за 4 місяці — Володимир Григорович водив його по полю й розказував, як чинити в кожному конкретно взятому епізоді.

— Ви кажете, що вашої заслуги в тій легендарній серії не так уже й багато. Можливо, це надмірна скромність?

— Ні. Я тоді жартував: у Новоросійську була така команда, що можна було сміливо брати стілець, сідати поруч із воротами й неспішно попивати каву. Наприклад, у матчі з московським «Динамо», яке «Спорт-Експрес» назвав майбутнім чемпіоном, ми завантажили динамівцям 4 голи, а у відповідь вони спромоглися лише на одну атаку. Тому я жодних подвигів не робив. А про «сухі» хвилини я не думав.

— У одному з матчів вас було замінено наприкінці першого тайму. Наступні два тури ви пропустили, бо потрапили в лазарет. Коли ж повернулися, то ще два матчі провели «насухо».

— Починаючи зі старту чемпіонату, в мене було 777 «сухих» хвилин. А той матч, про який ви згадуєте, ми провели з «Ростсільмашем». «Чорноморець» поступився з рахунком 2:1, мене замінили на 43-й хвилині через струс мозку та перелом носа. Я опинився в лікарні, а наша команда потрапила в яму. Мій вихід після травми відбувся в матчі із «захмелілим» після виграшу Кубка «Локомотивом». Ми перемогли з рахунком 3:0, а серію було продовжено. До речі, не варто виключати таку річ, як кураж: гра йде, й навіть штанги допомагають. Але це все приходить завдяки тренуванням.

— Найколоритніший гравець тодішнього «Чорноморця» — Жеррі-Крістіан Тчуйсе, камерунець, який згодом став росіянином. Про його веселу вдачу ходять легенди…

— Я мешкав із ним на базі. Ми ходили плавати, проводили разом час. У Тчуйсе була цікава методика вивчення російської мови — камерунцю допомагали газети. Він знав мову ідеально, й постійно ставив мені різні питання. А ще Тчуйсе дуже любив музику Михайла Круга. Жеррі-Крістіан любив жартувати. Розігрував співрозмовників, і спілкувався лише французькою, а тоді раптово включав свою бездоганну російську… Йому дуже подобалася реакція співрозмовників. До речі, дякую за нагадування. Давно з ним не спілкувався, обов’язково напишу й зателефоную йому.

— Що скажете про Анатолія Байдачного, з яким також працювали в Новоросійську?

— Це хороший тренер, який прискіпливо ставився до своєї роботи. Розбір матчу тривав надзвичайно довго, кожен гравець виходив до дошки й показував, як школяр, що має чинити на полі. Але зважте, що московське «Динамо» завдало один удар по воротах за весь матч. Словом, робота головного тренера була помітною. Щодо його людських якостей, то, напевно, не мені їх оцінювати.

«Джон Тошак жодного разу не підвищив на нас голос»

— Доводилося читати, що на зламі тисячоліть вами зацікавилося київське «Динамо». Усе залишилося на рівні розмов?

— У Новоросійську виникла проблема із фінансами. Зарплатню не виплачували по 2–3 місяці, керівництво ледве встигало гасити заколоти. Планували навіть на матч не виходити. Після матчу з московським «Динамо» приїхав спортивний директор московського «Спартака» Олександр Шикунов. Він зустрівся з Байдачним, і вони говорили про мій можливий трансфер. У сусідній кімнаті перебував агент Костянтин Сарсанія, який намагався вмовити мене їхати у «Сент-Етьєн». Партнери радили їхати за кордон. Мовляв, назад я завжди зможу повернутися. Байдачний викликав мене до себе і сказав: «Сідай, за 5 хвилин тобі зателефонують. Не питай, хто саме. Сам почуєш». Залунав телефон, Байдачний дає мені слухавку: Київ дзвонить. Почув голос Леоніда Буряка, який запропонував мені приїхати у столицю України. Я перепросив його і сказав, що дав слово французам.

— У Франції ви потрапили у справжню казку. Назву лише імена кількох футболістів, проти яких вам доводилося виходити на поле: Вільям Галлас, Соні Андресон, Марк-Вівьєн Фое, Ніколя Анелька, Джей-Джей Окоча, Сергій Скаченко, Людовік Жюлі, Джордж Веа… Хто з них вразив найбільше?

— Щойно приїхав у Францію, зразу зрозумів, що там усе по-іншому. Мені Володя Бесчастних так і відповів на моє питання, чому за кордоном все не так, як у нас: «Там навіть повітря інше. Якщо «Барселону» перевести в російську лігу, то за півроку вона гратиме так само, як граємо зараз ми». Щодо суперників, то мені запам’ятався матч із «Ліоном», який закінчився нічиєю — 2:2. Я вийшов після травми, а провідна французька газета «L’Equipe» визнала мене кращим воротарем туру. Зате наступного туру проти ПСЖ ми програли з рахунком 5:1. Анелька оформив дубль, а Бертрану Роберу вдався прекрасний удар із штрафного. Після гри тренер мене не звинувачував, наголосивши, що в пропущених м’ячах моєї провини нема.

— Тренування у Франції також були «небом» у порівнянні з нашою «землею»?

— Спочатку я не розумів, що відбувається. Засумнівався у своїй кваліфікації. Я не те, що не міг піймати м’яч, я не міг навіть відбити удар. Навіть одяг фірми «Umbro», зроблений в Англії чи Італії, відрізнявся від нашого «Umbro». Зате у Франції бутси цієї фірми коштували 120 євро, а в Росії 45 євро. Візуально однакові, але якість різна. Узув і забув, що в тебе щось на нозі.

— У «Сент-Етьєн» ви поїхали з росіянином Олександром Пановим. Його товариське плече дуже допомагало?

— Сашко — чудова людина, тож я радий, що грав із ним разом. Але він заважав мені вивчати французьку мову. Спілкуватися я міг лише з кишеньковим словником.

— Що скажете про роботу під керівництвом легендарного Джона Тошака?

— Це брат-близнюк Володимира Федотова. Чудовий фахівець, який жодного разу не підвищив на нас голос. Навіть після найбезглуздішого гола в моєму житті.

— Маєте на увазі той випадок, коли французькі газети наступного дня написали: «Лілль» — удари по воротах — 0, голи — 1»?

— Виглядало все наступним чином. Наш захисник укинув аут, і я збирався вибити м’яч у поле. Мій удар улучив у потилицю нападнику, який біг од моїх воріт і на мене навіть не дивився. А хвилиною раніше я витягнув неймовірний постріл.

— Що скажете про побут у Франції?

— Я від нього в захваті. Починаючи від автоматичного встановлення температури в кімнаті і закінчуючи харчуванням. Там усе зроблено так, що залишається лише жити й насолоджуватися життям.

— Правда, що «Сент-Етьєн» одного разу приховував той факт, що вас було викликано до збірної України?

— Так, було таке. Здається, це було перед грою з Норвегією. Існувало правило — квитки купує клуб, федерація оплачує їхню вартість. У Києві мені сказали, що відправили факс, французи заперечували. Я пояснив, що потренуюся в розташуванні збірної з Михайлом Михайловим і буду в порядку. Мені запропонували гроші у випадку, якщо я відмовлюся від поїздки. Наприклад, схожа ситуація була з моїм одноклубником камерунцем Люсьєном Меттомо. Я настояв на своєму й поїхав на матч збірної України.

«У поліції до мене ставилися дуже поблажливо»

— Після матчу проти «Тулузи», яку тренував ваш колишній тренер у «Сент-Етьєні» Робер Нузаре, вибухнула справжня футбольна документальна бомба. Нузаре звинуватив вас і вашого партнера Алекса Діаса в наявності підроблених паспортів. На цьому ваша кар’єра в країні мушкетерів завершилася, а футбольне поле для вас змінилося на зали судових засідань і навіть на ізолятор тимчасового тримання. Ви засуджуєте його вчинок, що зламав вашу кар’єру?

— Я не хочу його засуджувати. Чому він так зробив, я не знаю. Не знаю, як би я зробив у тій ситуації, але, скоріше за все, навмисне нікого би не здавав.

— Кажуть, що вас показували ледь не всі телеканали. Що відчували в той момент?

— Коли не знаєш мови, а всюди мерехтить твоє фото, то, звичайно, ніяково. Телефонував перекладачеві, який на ходу перекладав мені. Тяжко було…

— Суд зобов’язав вас виплатити штраф у розмірі 20 тисяч доларів. Читав, що цього не зробили й досьогодні…

— Так і є. Я пам’ятаю всі деталі тієї справи. Час минає, але нині можу пригадати кожну дрібницю. Наприклад, затримували мене паризькі правоохоронці. Допит тривав кілька годин. Мій перекладач сказала, що вже 10 років займається кримінальною юстицією. Так ось, вона вперше бачила, щоби до затриманого так поблажливо ставилися, й уся документація була настільки сприятливою для підозрюваного. На засіданні суддя сказав, що всі документи прийдуть поштою на мою домашню адресу. Я хвилювався, чому не отримав їх, але вони так і не прийшли донині. Я потрапив під амністію, й уже не повинен був сплачувати штраф. Після цього отримував французькі візи, й жодних проблем не було.

— Окремою сторінкою для вас є виступи за збірну України. Валерій Лобановський дуже далекоглядно бачив цю ситуацію. Він навмисне випустив вас на останні кілька хвилин у товариському матчі на «Уемблі» проти збірної Англії. Потім аналогічним чином зробив і в офіційній грі. Знав, що Україна може втратити вас…

— Це геніальна людина, тож я справді радію, що знав її особисто. Так тримати все в голові, пам’ятати про все… Ці 8 хвилин на «Уемблі» дорогого вартують.

— Певний період часу ви тренувалися в збірній разом із спочилим нині Сергієм Перхуном…

— Це дуже світла людина. Не скажу, що дружив із ним, адже він грав за ЦСКА, а я — за «Спартак». Але у збірній ми зіграли по тайму проти збірної Латвії. Із ним було комфортно працювати й тренуватися. Сергій — чудова людина. Він мав потенціал і всі дані для яскравої кар’єри.

«Лобановський запитав: «Чому голову опустив? Тебе що, розстріляли? Виходь і грай!»

— Можливо, два найважливіші матчі вашого життя відбулися наприкінці 2001-го. У матчі плей-оф за вихід на чемпіонат світу Україна змагалася з німцями. Лобановський довірив пост № 1 у обох матчах саме вам. Коли дізналися, що з’явитеся у старті?

— Лобановський на початку зборів спілкувався з кожним футболістом. Він хотів знати настрій хлопців, хто чим дихає. Я не був готовий на сто відсотків, бо напередодні місяць провів у лікарні. Із іншого боку, разом із «Спартаком» я виступав у Лізі чемпіонів, тому перебував у піднесеному настрої. Хоча після травми я пропускав по два голи в кожному матчі. «Не думай про це й працюй», — коротко сказав мені Валерій Васильович. Уже тоді я розумів, що ставку робитимуть на мене. Остаточно дізнався, що стоятиму у воротах на передматчевій установці.

— Мандраж перед грою зі збірною Німеччини можна назвати найбільшим у вашому житті?

— У мене був ігровий режим: грав через два дні на третій. Тому звик до такого. Отой стан не назву мандражем. Мандраж був у «Таврії», коли тряслися колінця. У грі проти німців було шалене бажання. Дивний стан… Коли стоїш на полі і чуєш, як весь стадіон в унісон співає Гімн твоєї країни, то хочеться літати… Ми самі себе не чули в тому матчі, настільки чудово нас підтримували. Нам банально не пощастило. Забили би ми три виходи сам на сам, тоді до 30-ї хвилини вигравали би з рахунком 3:0. Натомість у матчі-відповіді в Дортмунді до 30-ї хвилини ми горіли саме з таким рахунком.

— У перерві Лобановський вам щось казав?

— Третій гол привіз я. Пішов на вихід і зіграв невпевнено. Валерій Васильович запитав: «Чому голову опустив? Тебе що, розстріляли? Виходь і грай! Боріться за ваші шанси». Що тут скажеш… Велика людина.

— Читав, що стикові матчі з німцями для вас стали найбільшим розчаруванням у кар’єрі. Довго відходили після цього?

— Це правда. Я просто не все зробив, що міг. Я старався, але ніхто не винен, окрім мене. Ні партнери, ні лікарі. Бракувало професіоналізму, безвідповідально поставився до свого здоров’я. Під час матчу чемпіонату почув біль у ліктьовому суглобі. Невчасно звернувся до лікарів. Виявилося, що там зібралася рідина. Здоров’я для футболіста — це його інвестиція. Тому молодим хлопцям завжди кажу, щоби вони турботливо ставилися до нього.

— У складі «Спартака» ви грали в груповому турнірі Ліги чемпіонів проти «Спарти» Петра Чеха та «Баварії» Олівера Кана. Удалося поспілкуватися з ними?

— Для мене той період є пам’ятним, бо я лежав у лікарні, а у США сталася трагедія з вежами-близнюками. Не міг у це повірити, бо 1989-го був там. Із часом залишив лікарняну палату й вийшов у старті матчу з «Баварією». Було це в Мюнхені на «Олімпіаштадіоні». Наша команда вийшла першою в тунель, німці затримувалися. Кан вийшов першим, залишив усіх позаду, й тут же протягнув мені руку. Із Чехом посміхнулися один одному, побажали успіхів, і все. Хотів із Каном обмінятися светрами. Але коли тобі «завантажили» 5 м’ячів, то не до обмінів…

— На завершення: чи маєте змогу слідкувати за українським футболом, і чим зараз займаєтеся?

— Минулої весни працював у «Кримтеп­лиці», але після її зникнення із футбольної карти, із футболу пішов. Намагаюся реалізувати себе навіть за межами улюбленої гри. У нашій країні нині — переломний момент. І в мене також — така собі криза середнього віку.

Оцените
Поделитесь
Прогнозы
Перейти ко всем прогнозам

Оставить комментарий на форумеОбновить