Бонус 10 000 грн Найкращий бомбардир у історії «Кривбасу», а нині — помічник головного тренера угорського «Раба ЕТО» поділився спогадами 20-річної давнини та розповів про найцікавіші періоди свого футбольного життя.
«Поїхати за кордон — було найкращим для мене варіантом»
— Ігоре Григоровичу, знайти вас в Угорщині було справою нелегкою. Як же так сталося, що найкращий бомбардир «Кривбасу» залишив ще в далекому 1995 році не лише Кривий Ріг, а й Україну?
— Нелегкі то були часи як для країни, так і для людей. Не оминули вони й футболу. У «Кривбасі», за який я виступав упродовж трьох сезонів, почалися фінансові проблеми. Нам не виплачували зарплатню, затримували преміальні… І саме тоді мені надходить запрошення спробувати сили у чемпіонаті Угорщині. Звісно, особливо не роздумуючи, прийняв запрошення.
— Невже жоден із українських клубів не запропонував вам працевлаштуватися?
— Коли вже побував в Угорщині, й про все домовився зі своїм новим клубом («Штадлер»), мене запросив донецький «Шахтар».
— Чому ж тоді не прийняли пропозиції донеччан?
— У середині 1990-х це був не той «Шахтар», що нині. Якби це нинішній «гірницький» клуб мене запросив, то тут однозначно, не могло бути й мови про якісь роздуми, залишився би в Україні. А так, довелося переїхати за кордон, бо вважав, що це — найкращий для мене вибір.
— І ви зразу наважилися залишити Україну, не бачачи для себе тут перспектив?
— Знаєте, перспективи, можливо, й були, але якимись туманними я їх бачив для себе. Отой період у мене асоціюється з так званим застоєм. Лише з 1997 року справи у футбольному господарстві стали бодай трохи поліпшуватися. Збільшилося фінансування цього виду спорту, відповідно, й для гравців намагалися створити найкращі умови для роботи. Винятком того часу було, можливо, хіба що київське «Динамо», яке все ж дещо виокремлювалося з-поміж інших ФК.
— Не задумувалися тоді, що професія «футболіст» може банально стати мало потрібною?
— Можливо, відповім і банально, але саме любов до футболу стала вирішальною, коли вибирав життєвий шлях. Хтось у той час навчався в спортінтернаті, хтось у ДЮСШ, інші — у спортивних школах, але ніхто не розглядав футбол, як спосіб розкішного життя. Це вже коли подорослішали, в 24–25 років, почали заводити сім’ї, тоді вже почали всерйоз думати про забезпечення та добробут родини. А коли тобі 15–20 років, то в голові лише одне: виходити на поле й грати у футбол. Щось тобі платили, на життя вистачало. Міг дозволити собі з дівчиною сходити в кав’ярню, погуляти, тоді й цього вистачало.
— Якщо вірити відомостям в Інтернеті, то першим професіональним клубом у вашій кар’єрі значиться «Поділля». Оскільки ви родом із Херсона, як же вас занесло аж до Хмельницького?
— Я взагалі-то навчався в київському спортінтернаті. Пригадую, коли був уже у випускному класі, ми проводили товариську гру з «Поділлям», яке тренував на той час Мирон Маркевич. Тоді ще діяло правило, коли в команді другої ліги мало бути кілька молодих гравців, не пригадую точно, який віковий ценз, але я під нього підпадав. Ось так мене та Сашу Гуральського запросили в «Поділля».
«Перспектив у «Динамо» я для себе не бачив»
— Провівши вдалий сезон (у 35 матчах забили 11 м’ячів), ви отримали шанс перейти в київське «Динамо». Чому не вдалося закріпитися в основі столичного гранда?
— Аж одну гру я провів за столичний ФК, та й то, вийшовши на заміну замість Павла Яковенка. Якщо не помиляюся, це був поєдинок Кубка Федерації. Тренером академії тоді був Віталій Хмельницький. Він мені й запропонував залишитися у столиці. Але тоді навіть у дублі «Динамо» були такі футболісти, порівняно з якими особливих перспектив я для себе не бачив.
— Три наступні сезони, які ви провели в «Металісті», були вдалішими. Принаймні отримали досвід виступів у вищій лізі, хоча й у Харкові вам не дуже довіряли…
— Тренером у «Металісті» тоді був Леонід Ткаченко, який завжди довіряв молоді й давав шанс себе проявити. Траплялося, що сьогодні ти граєш за дубль, а вже завтра виходиш на заміну основи. У Харкові, як футболіст, я набув безцінного досвіду виступів на найвищому рівні. А грати пощастило з такими гравцями як Кандауров, Призетко, Пец, та й дубль у «Металіста» був сильним.
— Що собою представляв тодішній «Металіст»? Адже ця команда була далеко не на провідних ролях у футболі…
— Це була звичайна робоча команда, яка не хапала з неба зірок. Усі зірки тоді грали в «Спартаку» та київському «Динамо». «Металісту» ж доводилося переважно боротися за виживання. Але це не заважало мені, молодому футболістові, зростати та прогресувати. У того ж Тарасова, Якубовського мені було чого повчитися.
— А куди за ці останні сезони подівся ваш бомбардирський хист: лише один забитий м’яч у Харкові.
— Здається, зіграв майже двадцять матчів у вищій лізі СРСР, а ось із забитими м’ячами мені не таланило. Хоча, наголошую, що Ткаченко давав мені шанс, і за це йому спасибі.
— Повернувшись 1992 року до рідного Херсону, в матчах за «Кристал» ви, нарешті, розговілися: 15 ігор — 9 м’ячів…
— Як уже сказав, не пішло в мене в Харкові. М’ячі у ворота не залітали, тож потрібно було змінити обстановку. До того ж, і в особистому житті відбулися зміни — одружився. Коли виник варіант із «Кристалом», я погодився на перехід, адже колектив у Херсоні тоді підібрався непоганий. Але ось надовго затриматися у цій команді не вдалося…
«Од «Кривбасу» отримав і квартиру, й машину»
— …Результативного форварда зразу взяли на олівець селекціонери вищолігового «Кривбасу»?
— Так, у «Кристалі» я більше півроку не затримався.
— Нам власне цікавий саме сезон 1993/1994 років, бо вирішили згадати славні футбольні звитяги 20-річної давнини. Чим для вас запам’ятався той період, футбол, чемпіонат?
— Сезон-1993/1994 став лише другим для «Кривбасу» у вищій лізі. Пригадую, в нас був дуже дружний колектив, як на полі, так і поза ним, можливо, тому й вдавалося добре грати. Для багатьох виступ за ту команду був першим досвідом у вищій лізі, тож хлопці всі, як один, були амбіційно налаштовані. Результат такого завзяття очевидний — нам удавалося кілька сезонів успішно виступати (6 місце.). Хоча часи тоді були й нелегкі, згадувати їх все ж приємно.
— Нині, спілкуючись із гравцями покоління початку 1990-х, журналісти часто люблять порівнювати футбол і умови життя виконавців того періоду із сучасним. Наскільки великим був контраст?
— Контраст є. Дуже змінився тренувальний процес. Раніш якось простіше проходили тренування. Нині ж футбол перейшов на інший рівень. Із іншого боку, футболісти раніше були «справжні». Це зараз можеш увімкнути ТБ і переглядати зарубіжні чемпіонати, захоплюватися грою зіркових виконавців. А тоді раділи, коли раз на тиждень нам удавалося побачити трансляцію якоїсь гри чи короткий п’ятисекундний уривок із європейського чемпіонату. Для нас за щастя було його побачити…
— До прикладу, якщо це не великий секрет, скільки тоді отримували гравці «Кривбасу»?
— О-о… так і не пригадати. Щось майже сто доларів преміальних, може, й виходило.
— Цього вистачало на життя? Чи могли собі дозволити пошикувати на ці кошти?
— Та яке там пошикувати! Пригадую, відіграв півсезону, отримали гроші, рахуємо з дружиною, вийшло щось майже 700 доларів. Ого, подумали, півроку відіграли, й стільки грошей назбирали. Раніше коли закінчуєш кар’єру, маєш квартиру, машину. Ось такі блага були. Ми тоді захоплювалися ветеранами. Дивилися на них, як на успішних футболістів. Адже у свої 30–35, вони, як я сказав, і квартиру мали, й машину. Ці здобутки були ознакою успішної футбольної кар’єри.
— А вам, до речі, від «Кривбасу» дали квартиру?
— Дісталася й мені і квартира, і машина. Тоді вже ветерани, дивлячись на нас, заздрили. Ми це вже могли заробити за три сезони, а їм інколи доводилося за такі блага до десяти років грати.
— Як відомо, людина завжди прагне більшого. Отож, які бачили перспективи в Кривому Розі? Чи була мрія, приміром, повернутися в «Динамо»?
— Тяжко зараз щось сказати із цього приводу. Я тоді вибір зробив, переїхавши в Угорщину, де, до речі, моя кар’єра пішла вгору. За кордоном почалося вже зовсім інше життя, яке мене повністю влаштовувало. Потім потрапив у «Ференцварош». Про київське «Динамо» я тоді не думав, адже грав за такий собі прототип угорського київського «Динамо». Повернутися ж у Київ чи в якусь іншу команду України я й не планував, адже не бачив там для себе варіантів.
— «Кривбас» за підсумками сезону-1993/1994 фінішував на 6 місці. Од єврокубкового третього місця вас відділяло аж 12 очок. Чи були шанси зазіхнути на місце в трійці призерів?
— Мабуть, шансів не було. Скажу навіть більше, ми про це навіть не говорили. Хлопці просто виходили на поле й грали. Не думали навіть чомусь, що можемо поборотися за місце в єврокубках.
— Пане Ігоре, поясніть цікавий факт: у ті часи «Кривбас» був у першій десятці за відвідуваністю. Що ж сталося згодом? Чому люди перестали ходити на стадіон?
— Зізнаюсь, я «випав» із українського футболу років на вісім після того, як переїхав до Угорщини. Знаю, що коли їхав за кордон, у команді розпочалася криза. За кілька років ситуація нібито стабілізувалася. «Кривбас» навіть у єврокубки пробився. Чому люди перестали ходити? Відповіді на це запитання я не знаю. За моїх часів уболівальники палко підтримували команду, тож і грати було дуже приємно.
— Залишали «Кривбас» ви з високо піднятою головою зі званням найкращого бомбардира в історії клубу. Цей успіх, до речі, нікому так і не вдалося перевершити…
— Якось і не задумувався над тим, що залишаю «Кривбас» зі званням найкращого бомбардира. Це вже коли мені згодом сказали, що цей рекорд так нікому й не вдалося побити, то, звісно, було приємно, що залишив такий слід у історії цього клубу.
«В Угорщині життя було зручнішим»
— Як вважаєте, чому саме за кордоном вам сповна вдалося розкрити свій бомбардирський потенціал?
— Я за собою із часом став помічати, що коли змінюю обстановку, команду (зазвичай це відбувалося раз на три роки), в мене з’являється новий імпульс.
— Вас потім не намагалися переманити до себе провідні українські клуби? Чи ви самі не мали особливого бажання повертатися до реалій українського футболу?
— Звичайно, запрошували, й неодноразово. На тренувальних зборах часто пересікалися з українськими командами, російськими. Але доля так вирішила.
— Чи сильний контраст був тоді між Україною, яка щойно стала незалежною, й «європейською» Угорщиною?
— Контраст був, найперше, в побуті. Приховувати не буду, що в Угорщині (як би це правильно висловитися?) життя було зручнішим: магазини, дороги, будинки. У футболі я також відчув різницю. Між тренером і гравцем були вільніші взаємини. В Україні дисципліна була набагато жорсткішою. Я не скажу, що це погано, адже є свої переваги і в наших правилах, а є й в їхніх. До прикладу, в Угорщині не було заїздів на базу перед матчами, адже збиралися в день гри. І мені це подобалося, бо я не любив сидіти на базах. Тоді ж Інтернету не було. Пригадую, коли виступав за «Металіст», бува, заїдемо на базу за кілька днів до поєдинку і навіть зателефонувати комусь не завжди є змога, адже потрібно вистояти неабияку чергу, старших пропустити. У більярд не пограєш, адже його теж вони окупували. Доводилося книжки читати. А в Угорщині всього цього не було, відповідно ми мали більше вільного часу.
— А які умови для роботи вам запропонували?
— Порівняно з тим, що я мав у «Кривбасі», то запропонували й ліпші умови, й вищу оплату.
— Ігоре Григоровичу, в Угорщині ви виступали не за одну команду, але в кожній відігравали провідну роль, регулярно забиваючи м’ячі, здобуваючи визнання та титули, невже ваша гра не привернула увагу жодного з європейських грандів?
— Вона була, але чомусь так складалося, що господарі клубів, за які я виступав, хотіли за трансфер отримати більше коштів, аніж реально коштує гравець. Кілька таких запрошень стосовно мене було. А потім перестали цікавитися. Я ж, до речі, теж не молодим приїхав до Угорщини. Мені на той час було вже 25. Та й грали ми у чемпіонаті Угорщини, відповідно, ти не міг коштувати великих грошей.
— Знаєте, які клуби проявляли до вас інтерес?
— Коли грав у «Ференцвароші», то реальне запрошення надходило з «Торіно», й було кілька цікавих пропозицій з Німеччини, але…
— Отож в Угорщині й завершили футбольну кар’єру?
— Так, і повернувся на сім років в Україну. Без роботи не сидів. Працював у друголіговому «Кристалі». Потім тренував місцеву команду, яка грала на першість області. Працював і з дітьми у школі «Кристалу».
«Кривбас» — такий клуб, який ніколи не зникне»
— Але, знову ж таки, розкрити тренерський потенціал в Україні так і не змогли…
— 2011 року мені зателефонував Сергій Кузнецов, з яким я познайомився ще у «Ференцвароші», й розповів наступне: 1986 року збірна СРСР обіграла угорців із розгромними 6:0, отож через 25 років вони захотіли взяти реванш за ту поразку. Виклик наші прийняли, а ось назбирати зі свого боку команду в повному складі не вдалося, адже не всі змогли приїхати. Відтак виникла пропозиція, щоби за збірну зіграли Кузнецов і Ніченко. Я прилетів до Києва, звідки разом із Рацом, Євтушенком і Безсоновим вилетіли до Будапешта.
Уже після гри мав змогу поспілкуватися з президентом клубу «Раба ЕТО», де я й закінчував футбольну кар’єру. Він мені й запропонував роботу в академії. Потім працював тренером дубля, а згодом перевели й у першу команду.
— Але знаю, ви мали й, сподіваюся, маєте бажання попрацювати на тренерській посаді «Кривбасу», який збираються реанімувати? Як вам зокрема ситуація довкола зняття команди зі змагань?
— А як можна сприйняти звістку про зняття клубу зі змагань, за який ти колись виступав?! Звичайно, був розчарований. Це як 1995 року, коли залишив «Кривбас», але попри всі проблеми, ФК тоді вдалося зберегти. Удруге врятувати клуб, як бачимо, не вдалося. Звичайно, це величезна втрата для всього українського футболу. Але я вважаю, що «Кривбас» — такий клуб, який ніколи не зникне! Так, зараз команди немає, але, впевнений, що за рік-два вона все одно відродиться.
— Чи можна сказати, що чекаєте запрошення?
— Усе може бути. Мені ще потрібно навчатися тренерської майстерності, набувати досвіду. А як воно буде далі — життя покаже.
