Ігор Плотко: "Коли "Карпати" виграли "бронзу", мені медаль не дали"

Ігор Плотко: "Коли "Карпати" виграли "бронзу", мені медаль не дали"

102
Ігор Плотко: "Коли "Карпати" виграли "бронзу", мені медаль не дали"

Автор єдиного гола «Карпат» в фіналах Кубка України Ігор Плотко нині проживає в Дніпропетровську. У рідному місті він продовжує займатися улюбленою справою. Щоправда, активні виступи на футбольному полі Плотко змінив на місце на тренерській лаві за межами поля. На початку 90-их Ігор Володимирович творив історію «Карпат».

Далі в його кар’єрі був рідний «Дніпро», в якому він так і не став своїм. Проте згодом Плотко повернувся у Львів і долучився до найбільшого успіху «зелено-білих» часів незалежності України. Про любов до пробиття пенальті, виступи у Львові і український футбол кінця минулого століття Ігор Плотко розповів Інформаційному центру «Карпати».

«ГОЛИ ДЛЯ МЕНЕ – РІЧ НЕ НАЙВАЖЛИВІША»

– В 23 роки ви стали кращим бомбардиром нікопольського «Колоса», а через два роки здобули титул кращого снайпера 1 зони Другої ліги Чемпіонату СРСР із 28 забитими голами. Яким чином ви відкрили в собі такий бомбардирський хист?

– Це було дуже давно. Потрапив у команду майстрів з КФК. Називалася вона ЗКЛ (Завод Карла Лібкнехта. – Авт.). Мені пощастило, бо наш колектив був дуже досвідчений і футболісти не один рік виступали разом. Крім того, вони мали неабиякий досвід. Кілька виконавців мали понад 30 років і свого часу виступали в командах Вищої і Першої союзних ліг. А я, молодий футболіст, потрапив у цю команду і мав нагоду спілкуватися з цими людьми. Крім того, це неоціненний досвід – виступати пліч-о-пліч з такими майстрами. Тому мій перехід з команди заводу, умовно кажучи, в «Колос» був безболісним. Нікопольський клуб виявився теж дуже серйозним. Мені щастило, я забивав, а команда перебувала у верхній частині турнірної таблиці.

– Пригадуючи футбольні події вже незалежної України, не можу не поцікавитися спогадами про дебют у Чемпіонаті України. На той момент ви грали під керівництвом Мирона Маркевича у луцькій «Волині». Вам приписують авторство першого гола лучан у чемпіонатах України, який ви забили у грі з «Вересом». Хоча існує протилежна думка, яка віддає перевагу вашому одноклубнику Володимиру Дикому, також екс-гравцю «Карпат». Як же було насправді?

– Я забив... Чесно кажучи, зі стовідсотковою впевненістю не скажу (сміється). Начебто, я забив. Хоча можу плутати з першим голом за «Карпати», який теж влетів у ворота «Вереса».

– Якісь спогади про прем’єрний чемпіонат залишилися?

– У команду мене запросив Мирон Богданович. Поїхали у «Волинь» ми разом з Дімою Топчієвим. В Луцьку мені було комфортно. Знову пощастило зі старшими партнерами. Там я продовжував вчитися.

– Ви згадували про дебютний матч у складі «Карпат». Його можна назвати унікальним, адже для того, щоб забити перший гол у зелено-білій футболці, вам вистачило двох хвилин, проведених на полі. Звідки така рекордна швидкість?

– Все вийшло само собою. Деталей не пригадую, бо забиті голи для мене далеко не найважливіша річ у футболі. Можливо, банально прозвучить, але головне – щоб виграла команда.

– Яким чином вам вдалося так швидко акліматизуватися в «Карпатах»?

– Важливу роль зіграли партнери, тренер, атмосфера в команді. Це все взаємопов’язані фактори, які допомогли мені почуватися у своїй тарілці.


«ДНІПРУ» ЗАБИВ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗА «ДНІПРО»

– Тодішні «Карпати» були вольовим колективом, який завжди грав до фінального свистка і не здавався навіть у безвихідних ситуаціях. Саме так було й у грі з «Чорноморцем», яку наша команда виграла з рахунком 4:3. Цей матч добре відклався у пам’яті?

– Таких драматичних матчів було не так і багато, тому його неможливо забути. Емоції тоді були шалені. Будь-який тренер повинен бути психологом. Маркевичу вдалося нас налаштувати в перерві. Він зумів нас розворушити. Крім того, львівська команда славилася тим, що спуску нікому не давала, а особливо в рідних стінах.

– Вам як уродженцю Дніпропетровська ігри проти «Дніпра» завжди давалися доволі легко. Так було і в грі у квітні 1993-го, коли «Карпати» вдома зіграли внічию 1:1 з підопічними Миколи Павлова, а ви забили єдиний гол у складі зелено-білих. У чому секрет успішної гри проти земляків?

– Скажу, що у ворота «Дніпра» я забив більше голів, ніж зробив це, виступаючи в футболці дніпропетровської команди. Я двічі засмучував земляків і лише раз забивав за «Дніпро». Безсумнівно, «Дніпро» – це команда, де я починав робити перші кроки у футболі, а Дніпропетровськ – місто, де я народився. Але потрібно бути професіоналом. Приємно було забити «Дніпру», але не думаю, що це настільки важливо. Шкода, що ми тоді не перемогли.

– Якщо повернутися назад і пригадати львівський період вашої кар’єри, які спогади спадають на думку?

– Я завжди згадую цей етап з великою радістю, якимось хвилюванням. Львів – це чудове місто, «Карпати» – прекрасна команда, а тренер був фанатом своєї справи. Що ще потрібно? Я щасливий, що мені довелося пограти у львівських «Карпатах». Це відклалося в душі на все життя. Завжди хочеться до вас приїхати, подивитися на місто, поспілкуватися з партнерами.


«ШЕЛБУРН» ПОВИННІ БУЛИ ПРОХОДИТИ»

– Вас можна назвати майстром з виконання одинадцятиметрових. Принаймні за кар’єру ви успішно виконали з десяток пенальті. Коли саме вперше підійшли до позначки і зрозуміли, що будете це робити знову і знову?

– Достеменно не пригадую, з чого все почалося. Напевно, вперше виконав пенальті ще в «Колосі». Я не боявся брати на себе таку відповідальність. Інша справа, що не завжди забивав.

– Тим не менше, один з найважливіших пенальті у фіналі Кубка України ви забили. Щоправда, йшла 89 хвилина, а «Карпати» програвали 1:2...

– Ми ж все одно програли (сміється). Ми виходили на матч з однією думкою – виграти. Розуміли, що в футболі всяке буває і, як мінімум, дати бій ми були зобов’язані. Шкода, що «Динамо» виявилося сильнішим.

– Секрети виконання пенальті у вас були?

– Спеціальних заготовок не було. Намагався бити «по воротарю», але в цій справі багато додаткових факторів. Буває втома, бувають ще якісь перешкоди. Велику роль відіграє перебіг подій на полі, обстановка, нервовість. Пенальті – це частина гри.

– Ви сильно хвилювалися, коли підходили до позначки?

– Перед грою з «Шелбурном» був більш неспокійним, ніж перед будь-яким з одинадцятиметрових. Відчуття чогось нового, хвилююча атмосфера робили своє діло. Пенальті ж – невеликий епізод матчу, який не завжди має вирішальне значення.

– Судячи зі статистики, після незабитого пенальті наступного разу ви вже не підходили до позначки. Самі відмовлялися, тим самим даючи шанс партнеру?

– Так, у нас не було єдиного штатного пенальтиста. Пробивав той, хто почувався впевненіше на той момент. Часи були інші – преміальні були більшими за зарплату. Хочеш добре жити – повинен вигравати. Це просто хороший додатковий стимул.

– Ви заговорили про той єврокубковий двобій з ірландцями. Поїздку в країну віскі і лепреконів пригадуєте?

– Ірландія – дуже красива країна. Нам там дуже сподобалося. Залишився осад від того, що сталося на футбольному полі. Ми повинні були проходити цю команду. Начебто, їхали туди фаворитами. У разі виходу в наступний етап, на нас чекав би «Панатінаїкос». Наші думки вже були в Греції.


«УДАР, ЛІКАРНЯ, ПЕРЕЛОМ»

– Свого часу в пресі активно обговорювали ваш можливий виклик у збірну України. Мовляв, Мирон Маркевич клопотатиме і тренери головної команди країни переглядатимуть вас. Чи відбулася поїздка в табір «синьо-жовтих»?

– Розмови були, але я так нікуди і не поїхав. Напевно, чогось не вистачало. Тренерам видніше. Звичайно, хотілося б спробувати себе в складі збірної, але не все залежить від наших бажань.

– Який матч у складі «Карпат» для вас є особливим і викликає найбільш приємні спогади?

– Таких матчів було немало. Для прикладу, той період, коли «Динамо» двічі обіграли в одному сезоні. Відзначу гру з «Дніпром», коли ми перемогли 3:1, а Покладок оформив хет-трик. Той же матч з «Ворсклою», який ми врятували завдяки голу Олександра Чижевського на останніх хвилинах. До того ж ми цілий тайм грали в меншості. Словом, згадувати можна довго. Головне, що таких матчів було багато і всі вони з приємним відтінком.

– Останній матч під час першого вашого перебування в «Карпатах» також виявився драматичним. До Львова приїхало «Динамо», якому «зелено-білі» поступилися і втратили шанс посісти 4 місце за підсумками сезону, пропустивши вперед «Дніпро». Ваш перехід у дніпропетровську команду залишався питанням часу. У тій грі ви не реалізували пенальті – запустили м’яч вище воріт. Почалися розмови злих язиків...

– Нічого не вдієш. Розмов таких я намагався не слухати. Той, хто грає у футбол, мене зрозуміє. Крім того, а що давало четверте чи п’яте місце? Будь-які звинувачення необґрунтовані. Тим більше, люди, які зі мною близько спілкувалися, знали, що сталася випадковість.

– Чому у вас не склалося в рідному місті? Що не так було у «Дніпрі»?

– Чесно кажучи, не знаю. Я приїхав додому, ладив з тренерами, все було нормально. Порозумівся і з Миколою Павловим, і з Олександром Лисенком, і з Берндом Штанге. Прикро, що пограв тільки три місяці, а потім зламав ногу.

– Як отримали таку серйозну травму?

– Ми грали проти «Шахтаря». В одному з епізодів отримав удар по нозі. Гра продовжилася. Через невеликий проміжок часу зупинився і відчув, що не можу стати на ногу. Приїхав у лікарню, зробив знімок – перелом. Все просто (сміється).


«БУРЯ В СТАКАНІ»

– Виступаючи у складі «Дніпра», ви приїжджали до Львова і грали на «Україні» проти «Карпат». Які відчуття переповнювали вас?

– Було тоді все якось по-іншому. Незвично грати проти своїх. Намагався не звертати увагу на це. Трибуни, ніби, зустріли без свисту. Віддані вболівальники розуміли, але всім не розкажеш і не поясниш.

– Після «Дніпра» ви опинилися в Запоріжжі. Спочатку виступали в «Торпедо», звідки перейшли у «Металург». Тиску з боку вболівальників не відчували?

– Та ні, все було нормально. Тим більше, це була не моя ініціатива. Тренери «Металурга» запросили, організували трансфер, а мене запитали, чи я не проти. Звичайно, що я погодився, бо статус «Металурга» був вищим. Перш за все це стосувалося умов і організації тренувального процесу.

– На черзі було друге повернення в «Карпати». Ви відгукнулися на запрошення Маркевича?

– Так. Усе сталося доволі несподівано, але я не міг відмовитися. З великим задоволенням відгукнувся на таку пропозицію.

– У тій команді виступав гвінеєць Алькалі Соума. Пам’ятаєте такого?

– Так, добре пам’ятаю. Нормальний хлопець. Я таких називаю «буря в стакані». По прапорцях бігав (сміється). Тоді це сприймалося як екзотика. Цікаво було спілкуватися. Він мови не знав, але ми добре ладили.

– В 1/8 фіналу Кубка України «Карпатам» волею жеребу довелося грати з «Кривбасом». Першу гру програли 0:2, а матч-відповідь виграли з таким же рахунком. Щоправда, в серії пенальті поступилися 3:4. Свій пенальті ви не забили...

– Пригадую навіть, кому не забив. У «Кривбаса» тоді в рамці стояв Валерій Городов. Сильно я був розчарований після тієї гри. Дуже хотів забити.

– У вирішальному «бронзовому» матчі проти рідного «Дніпра» ви з’явилися на полі на 76 хвилині. Чи можна назвати цей матч одним з найважливіших для вас у кар’єрі?

– Перед нами стояло чітке завдання – зайняти третє місце. В тій ситуації суперник не мав значення. Команда працювала рік і, слава Богу, ми виконали завдання. Тим більше, ми справді заслужили «бронзу».

– Що за історія з бронзовою медаллю, яку вам не вручили? Правда, що Маркевич віддав свою?

– Так, Мирон Богданович справді поділився своєю. Йому виробили дублікат. Велике йому дякую за це. А чому не отримав, сам не знаю й до сьогодні (сміється).

– Велике значення для вас мають роки, проведені в Маріуполі, де ви тривалий час навіть були капітаном. Комфортно почувалися в колективі Миколи Павлова?

– Напевно, нарівні зі Львовом, цей період є найбільш вдалим для мене. Команда створювалася «з нуля». Павлов зумів зібрати хороший колектив. Спогади тільки хороші – як від міста, так і від команди.

– Пам’ятаєте незабитий пенальті у ворота «Карпат»?

– (Сміється.) Богдан Стронціцький тоді потягнув мій удар. Бачите, ви примушуєте мене згадувати...

– На даний момент ви є тренером юнацької команди «Дніпра» U-19. Які ваші успіхи?

– Це тільки початок. Прикро, але з футболом у нас в області справи не найкращі. Тільки нещодавно створилася академія. Думаю, через рік-два це принесе свої плоди. Ми реально відстаємо від інших команд. Але ми ще підтягнемося.

– Слідкуєте за Прем’єр-лігою?

– Звичайно. Постійно тримаю руку на пульсі. Дивлюся матчі не як палкий вболівальник, а, швидше, отримую задоволення.

– Від гри «Карпат» отримуєте задоволення?

– Постійно дивлюся в їхню сторону. Можу відзначити, що прогрес помітний. Користуючись нагодою, хотів би передати привіт усім вболівальникам, знайомим. Бажаю вам добра, щастя і всіляких гараздів. Я обожнюю ваше місто, атмосферу на стадіоні. Львів – це місто дружелюбних людей. Хочу, щоб львівські «Карпати» повернулися в групу лідерів українського футболу.

Оцените
Поделитесь

Оставить комментарий на форумеОбновить