Бонус 10 000 грн 
Він – перший гравець «Карпат», який зіграв у національній збірній України. У переліку його нагород є золоті і бронзові медалі чемпіонату України, а також національний Кубок. Він грав на «Камп Ноу» проти «Барселони» Йохана Кройфа. За свою кар’єру одягав футболки 15-ти різних команд і свого часу став героєм крилатої фрази «Так часто змінюєш команди, як Діма Топчієв».Тепер він проживає в Нікополі, тренує дітей і кілька разів на тиждень збирається з друзями-ветеранами поганяти м’яча. А ще Дмитро Топчієв дуже цікавий і щирий співрозмовник, який завжди говорить те, що думає. До вашої уваги спогади футбольного пілігрима, екс-гравця «Карпат» і збірної України про життя у Львові, зелено-білу команду початку 90-их і той самий міфічний жест.
«ПЕРША СОЮЗНА ЛІГА – ДУЖЕ СЕРЙОЗНИЙ ТУРНІР»
– Дмитре, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство. Як так сталося, що ви народилися в Росії, але подальше все своє життя пов’язали з Україною?
– Народився я в Нижньому Тагілі, але пізніше мої батьки переїхали в Нікополь. Сталося це в 1970 році, коли мені було чотири роки. Сьогодні я теж проживаю в цьому місті, що на Дніпропетровщині.
– Ви вважаєте себе українцем чи росіянином? Наскільки я розумію, у вас український паспорт...
– Відразу однозначно сказати не можу. Напевно, більше почуваюся українцем, бо провів тут майже все життя. Але бувають такі ситуації, коли вважаю себе росіянином.
– Незважаючи на дитинство, проведене в Україні, ваші перші професійні команди були з Росії...
– Розпочав футбольну кар’єру в місті, де народився, в команді «Уралець». Потім поїхав в Тюмень у «Геолог», де провів частину другого кола. Тоді можна було заявляти футболістів без будь-яких проблем. Після цього я приїхав додому. Взимку потрапив на збори у запорізький «Металург», але там щось не склалося, і мене віддали в оренду в іншу місцеву команду «Торпедо», де провів два-три місяці, після чого за мною приїхали представники нікопольського «Колоса», який тоді виступав у Першій лізі Радянського Союзу.
– Місцева команда подарувала футбольній Україні багато талановитих футболістів. Яким тоді був «Колос»?
– Я потрапив у дуже серйозний турнір, де зібралися хороші команди. У моїй команді було багато людей, в кого можна було повчитися. В той час у Нікополі грав відомий нині тренер Микола Федоренко. Можу додати сюди Олександра Хапсаліса, який виступав у Валерія Лобановського в «Динамо». Не можу не відзначити воротаря Сергія Кирієнка, нині покійного. Його наука була дуже корисною. З ним можна було завжди поспілкуватися і почути пораду. Відзначу уродженця Львівщини Андрія Ділая, який досягнув чималих успіхів з «Дніпром». Шкода, що з часом клуб спіткали фінансові труднощі.
«ЛЬВІВ – НЕ Є ТО МІСТО, ДЕ У ФУТБОЛ МОЖНА ГРАТИ ЯК ПОПАЛО»
– Давайте пригадаємо часи, коли незалежний український футбол тільки почав зароджуватися. Вам довелося взяти участь в одному з перших західноукраїнських дербі – як гравець «Волині» у першому турі чемпіонату України ви грали проти івано-франківського «Прикарпаття»...
– Пам’ятаю цей матч. У мене вдома навіть є чорно-біла фотографія нашої команди. Надворі була рання весна. Пригадую старенький стадіон в Івано-Франківську. Гра була складною, але ми не програли. Матч завершився нульовою нічиєю.
– Минуло зовсім небагато часу, і ви стали одним з героїв волинського футболу. У грі проти київського «Динамо» забили два голи...
– Ми програвали 2:0, і до кінця гри залишалося зовсім мало часу. Тодішній тренер Мирон Богданович Маркевич сказав мені: «Діма, іди в напад, треба забивати». Ми дуже класно зіграли, але суперник виявився сильнішим. У ті часи в Луцьку підібралася хороша команда, на яку ходили вболівальники. Крім того, було цікаво, адже це був перший чемпіонат, свій, український.
– Далі на вас очікував перехід в «Карпати», якому посприяв Маркевич. Іншими словами, він забрав вас із собою. Для вболівальників «Карпат» цей період асоціюється перш за все з трилером під назвою «Карпати» – «Чорноморець». Львів’яни спромоглися на неймовірний «камбек» і перемогли 4:3...
– Сталося так, що ми провели два зовсім різних тайми. Спочатку багато чого не виходило. Але в перерві Мирон Богданович сказав нам, цитую: «Львів – не є то місто, де у футбол можна грати як попало» (сміється). Ця фраза мені добре врізалася в пам’ять. Ми поговорили між собою, вирішили, що вболівальники не заслуговують на такий результат, і в підсумку Андрій Покладок забив переможний гол. Крім того, гра відбувалася 25 вересня, тобто у мій день народ-ження. Маркевич і на цьому наголосив і попросив команду мене привітати. Все склалося якнайкраще і настрій після гри у мене був чудовий.
«В МЕНЕ ДУЖЕ ТЕПЛІ СПОГАДИ ПРО ЛЬВІВ»
– Буквально через місяць ви дебютували у збірній України і стали першим гравцем «Карпат», який підкорив цю вершину. Як ви дізналися про цю новину і що відклалося в пам’яті з цього періоду?
– Мирон Богданович піді-йшов до мене і сказав, що мене викликано в збірну. Я був дуже гордий, коли почув це. До цього не вірив, що зможу потрапити в головну команду країни.
– У складі збірної ви зіграли п’ять матчів. Про патріотизм питати не буду, оскільки у важкі перехідні часи гравці, напевно, самі не розуміли значущості цієї події. Ви поїхали в турне у Сполучені Штати Америки. Що там запам’яталося?
– По-перше, хочу додати, що не потрапили в команду гравці «Дніпра», які пройшли в наступний раунд єврокубків. Фактично, збірну сформували гравці «Динамо», плюс кілька хлопців з Донецька й Одеси. Відчуття того, що ми граємо за всю Україну, на жаль, не було. Більшу радість наш приїзд приніс нашій американській діаспорі. Вони приїжджали в гості, приходили на матчі і тренування. Вони на той момент уже розуміли, що приїхала збірна України, команда з їхньої Батьківщини. Пізніше ми зрозуміли, що представляємо честь своєї країни.
– Свій єдиний гол у складі львівських «Карпат» ви забили в останньому матчі свого першого перебування в команді. Пам’ятаєте гол у ворота донеччанина Дмитра Шуткова?
– Так, це був удар зі штрафного. Не знаю, що стало причиною взяття воріт – чи мій хороший удар чи той факт, що воротар трохи помилився. Загалом же в першому колі ми дуже вдало грали вдома: провели сім ігор і тільки двічі не перемогли. Обидва рази поділили очки з «Динамо» і «Шахтарем». Хороший колектив тоді зібрав Мирон Богданович. Самі розуміли, що на нас приходили дивитися вболівальники, і розчарувати їх ми не мали права.
– Ви сказали, що колектив був хороший. Іншими словами, гравці між собою тісно товаришували?
– Так, наші відносини були дуже дружніми. Я та Ігор Плотко родом зі східної частини України. Але нас дуже добре прийняли. Ми проживали в гуртожитку на Погулянці. З приємністю згадую Олега Бенька, воротаря Сергія Чабана. Наші діти тісно спілкувалися. Можу сказати, що в інших командах було трохи по-іншому, ніж в «Карпатах». Пригадую цікавий випадок – одружувався Роман Толочко і ми всі пішли на весілля. Це, напевно, єдиний день в моєму житті, коли я почув стільки невідомих мені українських пісень. Може, це львівський репертуар, але чим більше я їх слухав, тим більше усвідомлював – наскільки ж я мало знаю українських пісень (сміється)... Словом, дуже теплі в мене спогади про Львів. Ніколи не забуду чудовий газон «України», ауру цього прекрасного стадіону.
«КАМП НОУ» НАСПРАВДІ НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ВЕЛИКИЙ»
– Після гри проти «Шахтаря» ви перейшли у київське «Динамо», де харизматичних особистостей не бракувало: Лужний, Леоненко, Ребров... Труднощів з адаптацією не виникло?
– Знаєте, як воно буває, коли новачок приходить? Поводився я скромно, не випинався, проблем не було. Прийняли мене добре. Було важко, бо на мене чекало непросте навчання, але рівень організації, мислення був набагато вищим, ніж будь-де. Михайло Іванович Фоменко доносив до нашої свідомості всі тонкощі гри. Не було такого випадку, щоб він не достукався до нас. Ми демонстрували футбол європейського рівня.
– У другому колі за чотири місяці вам вдалося здійснити подвиг – сім голів. Як таке вдавалось?
– Просто все успішно склалося. Всі тактичні схеми, які ми напрацьовували, втілили у життя. Кожен знав, куди бігти і що робити. Мені все вдавалося. В мене все було чудово у функціональному плані і це справді був один з найкращих періодів кар’єри. Крім того, все зійшлося – зірки, партнери, місце, тренер.
– Особливе місце у вашому житті, очевидно, займають матчі проти «Барселони» у Лізі чемпіонів. Часто згадуєте цей двобій, в якому вам довелося грати проти Кумана, Субісарети, Стоічкова, очолюваних Йоханом Кройфом?
– Пам’ятаю, що добряче хвилювався. В Києві був складний матч, незважаючи на нашу перемогу. Несправедливо вилучили Сергія Мізіна на 30-ій хвилині, не знаю, що там суддя побачив. Воротар Ігор Кутепов не раз виручав. Після гри було дуже приємно, коли вболівальники нас щиро вітали. Шкода, що в Барселоні програли, але думаю, справедливо. «Барселона» потім вийшла у фінал, де програла «Мілану». Що б там не казали, а це була одна з кращих команд світу з Ромаріо і Пепом Гвардіолою в складі.
– Після гри футболкою ні з ким не помінялися?
– Ні, тоді так не було прийнято. Перед грою ми сходили в магазин і купили собі форму «Барселони». До речі, вона в мене ще й зараз зберігається.
– Екскурсію містом вам не організували? Які враження від «Камп Ноу»?
– Ми прилетіли напередодні гри, прогулялися поруч з готелем. В день матчу поїхали на тренування на запасне поле. Щодо стадіону, то він дуже комфортний. Насправді, по телевізору здається, що він набагато більший. Всередині ж виглядає не таким уже й великим. Розумію, чому «Барселона» так добре грає. Коли поруч сидить вболівальник на відстані 15-ти метрів, то ноги самі несуть вперед.
«ЖЕСТ АДРЕСУВАВСЯ НЕ ВБОЛІВАЛЬНИКАМ. Я ЇХ ДУЖЕ ЛЮБЛЮ»
– Ви стали першим і поки єдиним гравцем, який протягом одного розіграшу Кубка України зіграв у складі переможця і фіналіста. Йдеться про 1993 рік, коли «Динамо» перемогло «Карпати» 2:1, а один з голів у ворота львів’ян забили саме ви. Чи пам’ятаєте цей гол і чи мав цей матч для вас, як для екс-гравця «Карпат», принципове значення?
– Гол пам’ятаю, бо на тренуваннях ми якраз відпрацьовували кутові. В грі Шматоваленко добре навісив, а я забив. Гра була дуже важливою і перемогти хотіли тому, що це фінал. «Карпатам» теж хотів забити, але зла у мене не було, просто спортивна злість. Для «Динамо» це перший український Кубок України. Те ж саме можна сказати і про чемпіонство.
– Славу від виграшу двох головних трофеїв відчули?
– Думаю, не особливо. Так, коли приїжджали в будь-який куточок України, то був ажіотаж і відчуття того, що до команди ставляться як до гранда. Це, звичайно, за виключенням кількох східних міст, в яких є свої кумири.
– Судячи зі статистики, ви дуже полюбляли забивати «Карпатам», причому, у складі різних команд. Через кілька місяців після фіналу ви знову-таки забили «зелено-білим». В першому турі чемпіонату «Динамо» знову взяло верх 2:1. Чи є секрет ваших голів у ворота львівської команди?
– Може, справа в якихось потойбічних силах? Особливого налаштування на «Карпати» не було. Швидше, збіг обставин. Наприклад, той гол, про який ви кажете, вийшов доволі спонтанним. Партнер запустив м’яч в бік воріт, а я вдало прийняв його і пробив у ближній кут воріт Стронціцького.
– Повертаючись до фіналу Кубка України 1993 року не можу не запитати про те, що хвилює львівських вболівальників зі стажем. У цій грі ви, після забитого гола, показали один не дуже культурний, але популярний жест. У Львові ходять легенди, що він адресувався львівським вболівальникам. Розставте, будь ласка, все на свої місця в історії, яка відбулася 20 років тому...
– Можу запевнити, що мій жест не стосувався вболівальників. Львівські прихильники – одні з найбільш відданих. Напишіть, будь ласка, що я їх дуже люблю і розумію. Якщо хтось з уболівальників подумав, що жест адресувався їм, запевняю – це насправді не так. Він був адресований одній людині, але аж ніяк не всім львів’янам. Мене накрили емоції і я вчинив тоді так. Якщо хтось на мене образився, прошу пробачення. Про вболівальників «Карпат» і мешканців Львова у мене найкращі спогади. Те ж саме стосується футболістів, тренерів. Великий привіт передаю Юрію Михайловичу Дячуку-Ставицькому, сім’ї Мирона Богдановича... Минулого року розмовляв з Ромою Зубом. Передайте, будь ласка, привіт Олегу Беньку, який пропав кудись.
– Саме місто згадуєте з приємністю?
– У Львові неймовірна архітектура, красу якої я й зараз пам’ятаю. Ми часто їздили в центр, ходили вузенькими вуличками. Шкода, що Львів тоді був трохи занедбаним.
– Коли востаннє відвідували наше місто? Ще в кінці 90-их?
– Ох, давно у Львові не був. Так, напевно, ще в 90-их.
«В ШТАНГЕ КОЖЕН З НАС МАВ ВЛАСНИЙ ФУТБОЛЬНИЙ М’ЯЧ»
– Ще одна цікава сторінка вашої кар’єри – праця в «Дніпрі» під керівництвом німця Бернда Штанге. Він справді привіз до нас Європу?
– Повністю згідний. Це був своєрідний тренер. Він багато уваги приділяв тактиці. Штанге – демократичний тренер, який завжди спілкувався з футболістами, запитував про життя. Не було межі між тренером і гравцем. Він у міру жорсткий і водночас добрий. Були ситуації, коли футболісти набирали зайву вагу. Тоді він персонально працював з ними. А ще завдяки йому у нас з’явилися пральні машини, підписаний комплект форми і м’яч, який був закріпленим за кожним гравцем. Футболіст відповідав за те, щоб він був правильно накачаний, чистий. Приємні спогади про збори і європейські готелі.
– Після «Дніпра» ви повернулися в «Карпати», зіграли тільки три гри...
– Ви знаєте, не пішло чомусь. Усе валилося з рук. Маркевич спочатку покликав мене, а потім вирішив розпрощатися.
– Коли востаннє спілкувалися з Маркевичем?
– Ще тоді, коли працював під його керівництвом. Тобто 11 чи 12 років тому. Тепер слідкую за його успіхами. Радий за нього.
– Продовжуючи тему тренерів, не можу не поцікавитися. Гадаєте, Фоменко зможе витягнути нашу збірну з ями?
– Треба знати ситуацію з середини. Але думаю, що Михайло Іванович дуже достойний кандидат на цю посаду. Сподіваюся, збірна гратиме якісніше.
«В ДОНЕЦЬКУ СУДДІ «ВБИВАЛИ» ВСІХ»
– У вашій кар’єрі був невеликий період в кіровоградській «Зірці». Ви зіграли лише 9 ігор, одного разу забили. Але найдивнішим є той факт, що в своїй кар’єрі вас дуже рідко вилучали з поля, а за 9 матчів в «Зірці» ви двічі достроково покинули газон...
– Особливо варте уваги вилучення у грі з «Шахтарем». Після першого тайму ми програвали 2:0, але потім господарі розслабилися і ми відігралися. Арбітр Жосан вирішив нас знищити. Це було справжнє суддівське свавілля. Називаю речі своїми іменами. Тим більше в Донецьку, де судді «вбивали» всіх. Спочатку він показав мені жовту, а за мить ще й червону, нібито за розмови. Просто треба було нас ослабити.
– В інтерв’ю нікопольським журналістам ви сказали, що не погодилися б стати суддею, бо вони в Україні не зовсім чесні.
– Це справді так. Судді роблять так, як кажуть «зверху». В Україні заборонено формувати публічну думку про суддів, на відміну від Європи, де постійно створюються програми, в яких аналізують суддівські помилки. Відповідно, судді у нас безнаказані. Призначають їх на ті матчі, на які вигідно і потрібно. Це дуже неприємна тема. Але є собі ці люди в чорному, хай і залишаються у своєму світі.
– Повертаючись до справ виключно футбольних, варто зазначити, що ви певний період часу провели в Росії, зокрема в Єкатеринбурзі і Нальчику...
– Особливо відзначу період, проведений в «Спартаку» з Нальчика. Там дуже хороші люди. Це стосується простого населення і футболістів. Ми боролися за виживання, але це нас згуртувало і ми піднялися вверх. У Кабардино-Балкарії привітні люди, а місто Нальчик – зелене і чисте.
– Повернення в Україну було зумовлене тим, що Маркевич знову захотів вас бачити в своїй команді. Цього разу в запорізькому «Металурзі». Там ви видали чудовий відрізок з 4 голів у 5 матчах, один з яких знову влетів у ворота «Карпат»...
– Ми загалом добре відіграли у цій грі. Напевно, хлопці хотіли зробити приємне тренеру й обіграти його колишню команду. Йому теж хотілося обіграти «Карпати». Щодо гола, то все було продумано – Демченко подав, а я вчасно опинився в потрібному місці.
– Чи не було такого, що Маркевич наголошував футболістам на принциповості гри проти колишніх підопічних?
– Конкретного налаштування не пригадую. Гравці самі розуміли, що для нього такі матчі принципові.
«КВАРЦЯНИЙ ХОТІВ ПРИМУСИТИ ГРАВЦЯ ДОБИРАТИСЯ ДОДОМУ ПІШКИ»
– Був у вашій кар’єрі ще один цікавий період, пов’язаний з поверненням у «Волинь» з інтервалом у 10 років. Як працювалося з Віталієм Володимировичем Кварцяним?
– Ви самі розумієте, що Віталій Володимирович є дуже багатогранною особистістю, достатньо емоційний. Він не дозволяв розслаблятися. Кварцяний хотів, аби всі грали на максимумі. Він володіє високими психологічними здібностями. Можу сказати, що мені з ним комфортно працювалося. Тим більше, колектив чудовий підібрався: Юра Дудник, Олег Федюков, Сергій Гончаренко, Володимир Гащин, потім прийшов Василь Сачко. Те ж стосується нашого рівня гри – вдавалося демонструвати хороший футбол.
– Сумувати з Кварцяним не доводилося?
– Було весело. Наприклад, після програного матчу в Одесі Віталій Володимирович сказав одному з гравців, що висадить його в полі і примусить добиратися в Луцьк пішки. Він був настільки засмучений, що навіть таке покарання придумав. Тоді всім було не зрозуміло, навіщо людина ночуватиме десь в степу (сміється). Але з часом усе сприймалося нормально.
– Вас можна назвати футбольним пілігримом. Маєте пояснення тому, що так часто змінювали команди?
– Насправді пояснити цей факт не можу. Ніби й не конфліктний. Тут немає логічного пояснення. Бувало по-всякому...
– Слідкуєте за Прем’єр-лігою?
– Не можу назвати себе відданим уболівальником. Часто дивлюся англійську Прем’єр-лігу, подобається Бундесліга. За нашим чемпіонатом теж слідкую, але не так уважно. На жаль, в добі занадто мало часу.
– Чи не бажаєте стати тренером?
– Хотілося б. Можна було б почати з другої ліги. Шкода, що в Нікополі футбол нікому не потрібен. На даний момент треную маленьких дітей. Сподіваюся, що з часом виховаю хороших футболістів. Ще збираємося з хлопцями, бігаємо. Наприклад, Віталік Пантилов, який у Вищій лізі пограв, Андрій Гузенко, який свого часу в «Карпатах» виступав. Користуючись нагодою, передаю привіт Богдану Петровичу Кобрину, який ще в мої часи був одним з керівників команди. Вітаю всіх тих, хто причетний до клубу «Карпати», який в Україні має свою марку. Бажаю «Карпатам» прогресу і виходу в єврокубки.
