Бонус 10 000 грн Сьогодні уявити львівський футбол без Григорія Козловського нереально. За його президентства «Рух» став стабільним переможцем обласного чемпіонату, паралельно поповнив колекцію різноманітними кубками та тріумфами в чемпіонаті України серед аматорів. Але цьогоріч влітку настав час змін, і власник зробив той крок, про який усі давно говорили. Винниківський «Рух» став професійним футбольним клубом. Хоча трохи більше року тому Григорій Петрович попрощався з футболом. Про емоційні вчинки, майбутнє клубу та філософію життя, президент «Руху» розповів у відвертому інтерв’ю клубній прес-службі.
- Григорію Петровичу, хочу розпочати нашу розмову з історії, про яку мало хто знає. Трохи більше року тому ви на нетривалий час пішли з футболу. І навіть планували більше не повертатися.
- Дійсно, була така ситуація: я два місяці не цікавився футболом. Знаєте, коли когось чи щось дуже любиш і цю любов проявляєш не лише на словах, але й на ділі, а натомість отримуєш розпач, то настає період байдужості, розчарування тим творінням і, як наслідок, глибока депресія. У мене таке сталося вперше у житті. І дай Боже, щоб це було востаннє. Дуже розчарувала мене команда своїм результатом.
- Останньою краплею стала поразка від «Погоні» у меморіалі Ернеста Юста?
- Так, це була остання крапля, і я дуже боляче це пережив. Гадаю, це відчули усі футболісти. Але час лікує рани. Завдяки двом людям, зокрема і нашому спортивному директору Володимиру Лапіцькому, які були моїми психоаналітиками, я вийшов з тієї глибокої депресії. Поступово вони мене повернули до футболу.
- Коли Ви зрозуміли, що команда вже переросла рівень обласного чемпіонату і настав час переходити у професіонали?
- Те, що ми готові грати на професійному рівні, я зрозумів після другого року свого президентства. Чесно кажучи, було страшно відважитись на цей крок. А потім воно вже легше, коли стрибнув у воду, бо далі мусиш плисти. Власне перший крок психологічно найважче зробити. Я довго думав, бо не хотілося осоромити місто, команду, та й самому відчути все це. Той страх і тримав нас аматорському футболі. Ще одна причина: я якось посперечався із заступником голови ФФЛ. Ростислав Заремба хвалився, мовляв, коли вони керували «Яворовом», то встановили рекорд, який ніхто ніколи не поб’є. Їхня команда чотири роки поспіль ставала чемпіоном Львівської області. Я людина слова. Як кажуть, пообіцяв одружитися – одружуйся. Тому я ці рекорди повторив і до того ж ми стали чемпіонами України. Тож залишили на аматорському рівні вагомий слід. Ми надто підняли планку. Тож якщо хтось досягне цієї висоти - це буде удар по самолюбству. Але буду радий, якщо знайдеться така команда, яка спробує побити наш рекорд. Для цього й існують рекорди, щоб їх перевершувати
- Що змінилося у Вашому житті, коли команда врешті стала професійною?
- Насправді оголосити себе професіоналами і стати ними - це дві великі різниці. Нам півроку, і весь цей час вчимося бути професіоналами. На жаль, не всі зрозуміли, що ми вже не аматори, багато хто залишився на попередньому рівні. Тож ті, хто не перебудувався, не зрозумів, що тепер для них це робота та відповідним має бути професійне ставлення до неї, з тими доводиться прощатися і шукати професіоналів. Хто зумів перелаштуватися, йтиме далі з нами.
- Як Ви оціните виступ команди у літньо-осінній частині чемпіонату?
- Двояке враження залишилося. З одного боку, існував острах, що може щось не вийти, бо це футбол. За великим рахунком, ми сформувалися як професіонали. Результатом я розчарований, адже спершу не усвідомлював рівня чемпіонату до кінця. У першому колі завдання було чітке, з таким складом ми є топ-командою Другої ліги як мінімум. Тож іншого результату, окрім першого місця, і не розглядали. Третє місце - це провал. Це невиконане завдання. Наголошую: з таким підбором футболістів.
- Можливо саме цим і пояснюється зміна на тренерському містку?
- Я вдячний усім, хто був з нами. Бо кожен - тренер, футболіст - залишив у команді частинку душі, здоров’я. Усі заслуговують на повагу. Причини я не хочу обговорювати. Це моє рішення, я завжди прагну надати людям шанс впоратись і можливість зберегти обличчя. Не всі, звісно, роблять висновки, але я у житті є оптимістом. Тому виносити на загал певні робочі моменти не хотів би. Адже це наші внутрішні питання, і всі, хто пройшов зі мною певний шлях, знають моє ставлення до них. Я їх щиро любив і люблю. І завжди сподіваюся, що люди навчяться мене чути навіть тоді, коли мовчу. Це вищий пілотаж у діалогу, коли розуміють один одного без слів. Не всі, на жаль, це усвідомлюють.
- З Ваших слів я розумію, що в майбутньому Роман Гданський працюватиме у структурі клубу?
- Ніколи не кажу «ніколи». Я занадто вірю людям і є дуже терплячою особистістю. Але завжди існує межа. Інколи людині потрібен час, аби все добре обміркувати. Коли біжиш до якоїсь цілі, то бракує часу озиратися, а коли зупиняєшся - маєш можливість подумати, побачити хто біля тебе стоїть. Людина аналізує процес, який відбувся, аби переосмислити певні речі і бігти далі. Отож все може бути.
НЕ СПРИЙМАЙТЕ МОЮ ДОБРОТУ ЗА МОЮ СЛАБКІСТЬ
- Новий головний тренер Руслан Мостовий. Для багатьох це несподіванка. Адже у нього тренерського досвіду ще менше, ніж у Романа Гданського. Чому зупинили свій вибір на Руслані Івановичу?
- Я відкрию вам невелику таємницю. Ми з Русланом Мостовим знайомі більше 25 років, виросли в одному місті Новий Розділ. Там починали грати у футбол, хоча познайомилися як суперники на полі. Він грав за Жидачів, я за стрийську «Скалу». Цей матч завершився 0:0. Ми потім випадково зустрілися на кільці у Старому Роздолі і потоваришували. Для обох було великим здивуванням, що ми вихованці новороздільського футболу. Просто я пізніше почав, а Руслан навпаки доволі рано, і в нього розпочались поїздки та навчання у спеціалізованих школах. З того часу ми дружимо. Я одним з перших знав, що Руслан збирається освідчитися своїй теперішній дружині. У нас були дуже близькі стосунки, ми їх підтримували, коли Руслан грав у Росії. Він приїжджав у гості, моєму сину Святославу привозив футболки різних команд. Щодо меншого досвіду не погоджуся з вами. Мостовий пройшов доволі велику футбольну школу. Він багато пограв у російській Прем’єр–лізі. Коли був футболістом, все вбирав у себе, як губка, грав під орудою багатьох хороших фахівців. Він чудовий психолог. Вважаю це кроком вперед. Зрештою люблю людям надавати шанс. У Мостового багато ідей. Подивимося, що з цього вийде. У нас контракт до червня. Філософія клубу проста - пріоритет для синів Львова. Ми хочемо, щоб у нашій команді грали вихованці львівського футболу, щоб вони билися за наше місто, як справжні леви.
- Чи не позначяться ваші дружні стосунки з Русланом Мостовим на роботі. Мабуть, це нелегкий момент розділяти роботу і дружбу ?
- Завжди наголошую: не потрібно сприймати мою доброту за мою слабість, бо часто так буває. У роботі я дуже жорстка людина. Ті, хто працює зі мною особисто, розуміють, що є два Григорія Козловських: це людина до 18.00 та після 18.00. І байдуже хто це - рідна сестра чи якийсь інший працівник. Я дуже вибагливий. Родинні чи товариські стосунки для мене в роботі не мають значення. Словом, можу бути хорошим братом, батьком, другом після роботи.
- Яке завдання Ви поставили перед Русланом Мостовим ?
- У нас завдання одне - виграти золоті медалі у Другій лізі. Друге місце для нас рівнозначне поразці.
- Руслан Мостовий сповідує атакувальний футбол. Вам це імпонує?
- Команда може грати хоч в інопланетний футбол! Мені потрібне перше місце і щоб люди, які приходять на стадіон, отримували задоволення.
ТРАНСФЕРНІ ПЛАНИ «РУХУ»
- Винниківський «Рух» вже здійснив перший трансфер. Одразу по завершенні сезону до команди приєднався центральний захисник Іван Білий. Цього оборонця Ви ведете ще від кубкового протистояння з «Арсеналом»?
- Цей трансфер міг і раніше відбутися. Але Іван мав бажання завершити першу частину чемпіонату в «Арсеналі». До речі, як капітан київської команди він дуже добре відіграв у Кубку проти нас, фактично з’їв наших нападників. У нас є проблеми з центральними захисниками, ми багато пропускаємо після стандартів.Білий - вихованець нашого футболу, з характером, багатьох знає, тож адаптації не потрібно. У нього львівське серце – і це ключовий момент.
- Знаємо, що команда планує підсилитися ще кількома виконавцями. Чи можете відкрити деякі трансферні карти?
- Точно поповнить «Рух» крайній захисник Володимир Заставний, він виступає в молдовській «Дачії». Ми руки вже потиснули, та у нього чинний контракт до червня. Тож якщо не вийде зараз розірвати угоду, доведеться почекати до літа. Зараз активно ведемо перемовини з нападником, прізвище якого не хочу називати. У новому сезоні вже під першу лігу нас підсилить ще 5-6 футболістів.
- Чи відомі вже прізвища тих гравців, які залишать «Рух» ?
- Так, команду залишив Олег Шептицький. Далі буде залежати від того, ким підсилимось. Щодо Олега, то він став легендою для «Руху». Людина, яка прийшла на два місяці, а фактично провела п’ять років. Але на жаль, є такий момент, як вік. В Олега було дуже багато травм, зараз важко грати. Ми фактично без нападника виступали у першому колі. Олексій Омельченко великий обсяг роботи виконує, має велике бажання. Однак я все таки волію, щоб форварди забивали. Це основна вимога до гравців цього амплуа. Парадокс: коли команда серед лідерів, а наших бомбардирів там і близько не видно. З іншого боку, це добре, бо ми не знали кому пощастить з голом. У нашій команді окрім воротарів та кількох гравців практично усі забивали.
- Багато уваги ЗМІ та вболівальники приділяють Вашому сину Святославу. Наскільки Вам важко оцінювати його гру об’єктивно ?
- Йому напевно найважче, адже перебуває під постійним тиском. Це для мене найважчий діалог – на жаль, Святослав не завжди мене чує. Напевно, десь у глибині душі відчуває, що я не такий злий, як хочу здаватися. Принаймні у відношенні до нього. Не хочу вірити, що він цим зловживає. Але загалом його сезоном я задоволений. Відчувається прогрес у діях, були хороші відрізки. Однак не вистачає професійного ставлення не лише до футболу, а й до життя.Тому виникають питання, але Святослав дорослішає, а з віком люди стають мудрішими, більш виваженими та спокійними. Я на нього покладаю надії як на ключового гравця. У нас є плеяда молодих винниківських футболістів, які не можуть дочекатися стати лідерами цієї команди.
ЗА ПРАВДУ ЛЮДЕЙ СПАЛЮЮТЬ НА ВОГНІ, МЕНЕ ЛИШЕ ДИСКВАЛІФІКУВАЛИ
- Так сталося, що рішенням КДК ФФУ Вам заборонено відвідувати матчі своєї команди до вересня. Знаємо, що клуб подав апеляцію ?
- Ми залишили свій слід в історії українського футболу, бо я перший президент, якого дискваліфікували на один рік. Колись можливо, через сто років в якійсь книжці згадають, що був такий занадто емоційний, але справедливий президент. На жаль, інколи за правду люди страждають, колись їх за це на вогні палили. Тож у порівняні з тими, хто згорів за правду, маю на увазі Жанну Д’Арк та інших, то мене просто дискваліфікували. Подали апеляцію і маємо надію на розуміння зі боку керівних органів ФФУ.
- Вірите у справедливість та гуманність людей в кабінетах?
- Якби не вірив, що справедливість переможе, то нічого не говорив би. Тому емоційно все висловив, щоб нас почули. Команди Другої ліги мають можливість впливати на беззаконня, яке чиниться з боку деяких суддів. Це був крик душі і він був почутий. Якщо мені довелося постраждати, аби арбітри відповідальніше ставилися до своїх обов’язків, то мабуть як мінімум не даремно постраждав. Згодом матч з «Арсеналом» розібрали на центральних телеканалах та чітко показали незарахований гол. Той рефері, який хотів йти в першу лігу, не відповідає обласному рівню. Гадаю, що це буде наука для мене і для суддів. Покарання жорстоке, але справедливе. Я його сприйняв з гідністю.
ВІДДАЮ ПАС СВОЇМ ФУТБОЛІСТАМ
- Ну принаймні товариські матчі у зимовому міжсезонні Ви точно побачите наживо. Про серйозність Ваших намірів щодо завдань і розвитку клубу свідчить і той факт, що команда вирушить на збори до Туреччини. Що для клубів навіть Першої ліги нині вважається мрією.
- У нас погані кліматичні умови, не готовий спортзал, який ми планували закінчити. Ці збори не просто для фізичної підготовки, а й для того, щоб кожен розумів: ми команда професіоналів. Хочу показати, що ставлення президента до футболістів професійне. Це меседж для них. Після зборів м’яч опиниться на їхній половині поля. Я їм віддав пас із повагою, любов’ю і вважаю їх великими професіоналами. Після зборів під час чемпіонату сподіваюсь від них отримати передачу на свою половину поля. Хочу, щоб вони мене почули і своєю грою показали, що ми є професіоналами.
- Окрім команди поступово розвивається і увесь клуб. Зокрема його інфраструктура?
- Є ще багато питань, які потрібно вирішувати. Зараз на фінішній прямій спортзал, далі басейн, наступний етап - реконструкція стадіону. Якщо ходитимуть люди, збільшимо трибуни. Ну і потім, мабуть, це буде критий манеж зі штучним покриттям. Якби ми це зробили, то був би щасливою людиною. Я займаюся дорослою командою, Мирон Маркевич дитячою школою, на ньому цей весь тягар лежить. Він більше десяти років розвиває дитячий футбол у нашому місті. Ми раніше обговорювали те, що треба реорганізовувати школу. Наразі тривають пошуки ідеальної формули. Гадаю, що дуже швидко ми знайдемо оптимальний варіант, як рухатися далі з дітьми. Хоча насправді багато здібних і талановитих хлопців закінчують школу імені Богдана Маркевича. Той же вищезгаданий Заставний її закінчив. До речі, головний тренер збірної Молдови Добровольський пропонував йому грати у складі очолюваною ним команди. Але Заставний виявився не лише справжнім львів’янином, але й справжнім українцем. Сказав, що паспорт з тризубом не змінить ніколи. І це лише доводить, що у нас чудові гравці, просто потрібно продумати безболісний перехід у дорослий футбол. Якщо не станеться ніяких політичних, економічних катаклізмів, то ми з Мироном Богдановичем знайдемо спільний вихід із цієї ситуації.
ВЕРШИНА АЙСБЕРГА - ЦЕ «КАРПАТИ»
- Чи існує ймовірність того, що винниківський «Рух» може змінити прописку і переїхати на «Арену Львів» ?
- Я про це не говорив би. Ми асоціюємось як колектив з Винників. Я не раз заявляв, що у нас є команда номер один це - «Карпати». На моє тверде переконання і багатьох спеціалістів, з якими спілкуюся, ми повинні у Львові збудувати таку модель і таку структуру, щоб увесь футбол області працював на львівські «Карпати». Це нормально і правильно. Можливо, зараз нам не вистачає комунікації, аби побудувати таку вертикаль. Адже це не нормально, коли в одній області клуби живуть самі по собі. В організмі печінка без серця, без мозку не може жити. А футбол в області - це один організм, і ми повинні розуміти, що «Карпати» - це команда номер один. Там багато талановитих вихованців, їх можуть віддавати в оренду чи в «Скалу», чи в ФК «Львів», чи у «Рух». Тут вони мали б ігрову практику і досвід. І навпаки, талановиті гравці з інших клубів при переході в інші клуби пріоритетними обирали б «Карпати». Це має бути двосторонній процес. «Карпати» - це є вершина айсбергу, на яку повинні працювати усі. Ми львів’яни і любимо футбол, і він усіх нас має об’єднати. Зауважте: я перший, хто публічно про це говорить.
- Деякі вболівальники жартома, але все ж прогнозують наступного року дербі у Першій лізі. «Карпати» проти «Руху». Це цілком реально, як гадаєте?
- Не хочеться у це вірити. Сподіваюся, «Карпати» не опиняться в Першій лізі, тому що за підбором виконавців, за класом вони на це не заслуговують. Я людина футбольна, але не можу пояснити сам, чому «Карпати» внизу. Зрозуміло - зняли очки. Але команда одна з небагатьох, в якої немає заборгованості зарплатної, усі умови створені. Знаю, що президент Петро Димінський десятки років живе цією командою. Не хочу вірити, що зелено-білі вилетять у Першу лігу. Плекаю надію, що кожен львів’янин навіть не хоче про це чути. Але якщо так станеться і буде дербі, то пам’ятайте: вершина айсберга -це «Карпати».
- Григорію Петровичу, знаю, що Ви особисто і тепер працівники клубу берете участь у допомозі тим, хто цього найбільше потребує. Зокрема українській армії. Поруч з Вашим кабінетом я побачив багато подяк від військових.
- Я насправді дуже багато допомагаю, і роблю це з першого дня. Але про це ніколи не говорю, адже якщо ти чиниш добро, то треба робити це тихо. Вважаю, нам потрібно допомагати армії хто як може і чим може, аби перемогти російських окупантів. Головне, щоб був мир в Україні. Я волію робити добро і закликаю усіх долучатися, бо в країні війна. Бо державі важко впоратися, тому ми повинні допомогти. Інколи чую: а що держава зробила для мене? Це фальшиве питання. Насправді кожен себе повинен запитати: а що ти зробив для держави? Що ти їй дав? Ось така у мене філософія життя. Можливо старомодна, але я від неї не відійду ніколи. Те, що ви бачите подяки, прапори від бійців з передової, воно тішить мене, але виставляти фотографії на широкий загал не хочу і не буду. Хороші і потрібні справи робив, робитиму та надалі тихо й головне, щоб перемога була за нами. Я просто вважаю себе українцем, який робить добро.
